Продовжується конкурс "Розкажи мені казку" оповідань, казок у прозі, а також у віршах для дітей. Кращі твори будуть опубліковані у спільній збірочці. Прохання надсилати на мій мейл: 7darkfog2@gmail.com
Збірка вийде напередодні дня дитини що у червні. Авторські примірники даруватимуться авторам. Забув іще сказати - казочки параленьно друкуватимуться у журналі "Мистецькі грані" Щиро - Вакуленко-К. Володимир

Вимоги: Збірочка запланована для аудиторії від 3-10 років
Тексти подавати 14 кеглем, Тайм нью Романс, до 10 сторінок
Кінцеву дату не оголошую. Термін подачи буде припинено як тільки відбереться 25-30 кращіх авторів.
Близько Різдва оголошу редколегію, тих хто подавав свої твори і ті хто увійдуть до антології.
На релігіозні теми тексти прохання не надсилати.Це в зв'язку з тим, що на Україні багато релігійних меншин, тож такі тексти просто не розглядатимуться!

твій сон
розіп’ятий на голгофі вій
ще після смерти
тавруватимуть написом:
продано!
ніч викидають у прірву калюжі
і заливають прокуреним дощем
бо бачте її не навчили воскресати…
а ти запам’ятав усе із дитинства:
біле сонце пращурів
що так розхиталося сварґою
у намисті зелених небес.
спектрально-растаманисті пазурі
цвинтарних синіх пагорбів
тримають незрушно хрести.
і коли добудуються хмари
чорнилами сліпо-пурпурової ночі
тоді й закружиться дзиґа клепсидри
а осінь порахує пісок
на коричневих смугах тіла –
почався апокаліпсис кольору…
в знак проби твій сон присмокчеться
до жовтих грудей тиші
а Великий Човняр усіх запевнить
що лише тіні змінюють тарифи:
на всі три ока по тетрадрахмі.
а податківці, пожежники, санстанція
обіцяють у свою чергу
припинити надовго атракціон
відрубавши собі мозок
ти збереш всі аналізи
своєї неприбуткової втрати
і доплатиш жадобу перевізнику снів
щоб отримати безліміт
на фарбування власного кольору
на твоїм нульовім спілкуванні
твоїх сновидінь;
щоб лишити спокій
в садах семіраміди
на пологовому яблуці темені
чекатимеш на наступного майстра
що виліковує лету від вірусів
а може ти став чорно-білим
з відтінком рудого та червоного
25.11.2оо9

Гагарін то справді був янгол,
якого придумали люди у власній шизі та подобі.
Вимахував крила-медалі,
розказував небові байку,
пив пиво, жував собі жуйку
і, може, в житті неземному
кредит брав у банку совітськім та й тринькав на вибрані мрії.
Його КДБ на вакації мило возило в уяву радянських психушок:
кололи магнезію, феназепами, а иноді сірку, щоб міг не забути,
із місця якого літають у космос.
Він був комуністом: в його партбілеті підроблене рило…
Та раптом утямив, що нині в психушці нельотна погода
і що не завжди роздають партбілети.
Отак чавкав чіпси,
облизував кола старих чупа-чупсів натомість Ейнштейна,
дешевим портвейном розхмарював брови,
курив люльку миру, набиту гашишем,
варив собі герич
і трахав глямури, як партія вчила: «Всєгда молодими!»
І от після пійла чи навіть гашишу
він бога побачив, якого придумав,
і в повнім кумарі спалив свій цитатник,
нанюхався клею
і землю навколо три рази обплюнув.
Було б усе чьотко, якби його тіло не стало блудити на Місяці якось.
В руці щось вороже – таки то був прапор в зірках колорадських,
а Юра нічого – ширяв усіх матом і космос глибоко послав у п’ять літер, бо партія знала,
що він космозябром не вчора родився,
що мамка замерзла, торгуючи квасом,
а дядько в скафандрі – то мент в протигазі.
Отак закінчилась земна його праця –
у дівчини клімакс, у друзів портфелі,
в кишені півцента і пляшка порожня;
тепер із галактики пил витирає,
знервовано каже: «Я, мать вашу, космос! У мене бригада!
Чого ж ви, падлюки, не пили фунфурик?
У космос полізли крутити там дулі –
Вам що, інтернету, паскуди, замало?
Халявщики вшиві банкнот МММу!
Сюди Тєрєшкову, я вічний ваш янгол!»
2о.11.2оо9

Проспектом клонованих тіл розтрачено колір безмірности,
В полярній пітьмі синіх вен, по золоту вишитих голкою.
Змарнований в полі набат – не встигнули діти ще вирости;
Жаль, хмари воскреснуть слізьми на грудях померлих іконкою.

Крізь небо зерно проросло у славі чийогось там імені –
На теплих порізах весни загоїть життя білим каменем.
Хвилясто-отруйні слова нотаріально завірені:
«Нехрещене рабство світил отак і лишилось непаяним!»

У трансі забруднених фраз – благе відчуття екзекуції,
На тонкощах місячних фарб цей вирій світанку згоратиме.
Просоння на гущі епох, як в підлітка після полюції,
Збиратиме сповіді з нас загостреним костуром фатуму.
19.11.2оо9

19 Окт, 2009
* * *
Чому, розпитуєш ти,
всі вони
і двійко офіціантів із Фуґґерштрасе,
білявий та смаглий, але з однаковим складним пірсинґом,
і ось отой голомозий із пуделем,
що оглядає камуфляжні шорти через вітрину,
старець бадьорий, вбраний у плащ, припарковує
велосипед біля антикварного магазину,
і дівчина в гольфах на роздоріжжі
цілується з хлопчиком на зелений,
а на червоний невміло жонглює поміж машинами,
й наше вчорашнє нове кохання,
за повну ніч так і не обравши поміж тобою та мною,
чому вони всі залишаться,
а ми поїдемо?
Не бентежся, моя ти душе,
так, ми поїдемо,
але будемо вертатись, скільки б не бажалось:
попервах літаком чи на поїзді,
потім мріями,
далі дощами навсуміш зі східним вітром.

Почему, спрашиваешь ты,
все они –
и пара официантов с Фуггерштрассе,
блондин и мулат, но с одинаковым сложным пирсингом,
и вон тот бритый с пуделем,
разглядывающий камуфляжные шорты в витрине,
и бодрый старец в плаще, паркующий
велосипед у антикварной лавки,
и девушка в гольфах на перекрёстке,
целующаяся с мальчиком на зелёный,
а на красный неумело жонглирующая между машинами,
и наша вчерашняя новая любовь,
за всю ночь так и не выбравшая между тобой и мной,
почему они все останутся,
а мы уедем?
Не печалься, душа моя,
да, мы уедем,
но будем возвращаться, сколько захотим:
сперва самолётом и поездом,
потом мечтами,
потом дождевой взвесью с восточным ветром.
18 Авг, 2006
* * *
Хто там у тебе, дівчинка?
Цуценятко?
Коли він помре, –
давай порахуємо, –
от, тільки думаю що ти вже
й народиш і розлучишся.

Кто у тебя там, девочка?
Щенок?
Когда он умрет, –
давай посчитаем, –
да, я думаю, ты уже
и родишь, и разведешься.
13 Авг, 2006
* * *
На бейджику написано:
«Микита, дежурант»
Взагалі, каже він, я художник,
Точніше, аніматор.
Спочатку тут було навіть цікаво,
постійно якісь нові люди,
та відчуваю, не можу,
так ніби душа в трясовині,
і що на малюнки лишається?
Обсмикує куценькі рукави:
руки побасаманені,
з кольору шрамів бачу, десь із півроку тому.
Розкриває рот,
потім, зітхнувши, косує очима вбік.
Вдираються два хлопи,
один із розбитою в кров рукою.
Забираю свою пачку
презервативів Extra Strong
і йду собі.

На бэджике написано:
«Никита, дежурант».
Вообще, говорит, я художник,
Точнее, аниматор.
Сперва было даже интересно тут,
постоянно новые люди,
но, чувствую, не могу,
всю душу выматывает,
на рисунки не остается.
Одергивает коротковатые рукава:
руки располосованы,
судя по цвету шрамов, с полгода назад.
Открывает рот,
потом, вздохнув, отводит глаза.
Вваливаются два мужика,
один с разбитой в кровь рукой.
Забираю свою пачку
презервативов Extra Strong
и ухожу.
11 Янв, 2006
* * *
Один поет розповідав:
Підходить білявка і каже:
Мені твої вірші сподобались.
Я тебе як людину не розумію,
та вірші ти читаєш добре.
А насправді я не білявка,
всього лиш волосся фарбоване,
всі так зі мною тепер, як з білявкою.
Але я чорнява!

Приблизно те ж саме
Переказують інші поети.

Один поэт рассказывает:
Подходит блондинка и говорит:
Мне твои стихи понравились.
Как человека я тебя не понимаю,
а стихи читаешь хорошо.
Я на самом деле не блондинка,
я только волосы покрасила,
а все теперь со мной как с блондинкой.
Но я брюнетка!

Примерно о том же
рассказывают и другие поэты.

9 Окт, 2005
* * *

Хрущовка утнулася в ракурс поміж котеджів будівель
Вікнами на пустир, що був порівняно прибраним
Щоправда лижва розсохла, єдина, з минулої певно зими
Вітя сідає на кухні на підвіконник, він не поступиться
Насті цим привілейованим місцем
Приповідає вона: Все краще – Вітям!
Мишко почав готувати спаґеті, говорить Насті:
Дай запальничку, вогонь стегон моїх!
У кімнаті сам із собою бубнить телевізор
Учора ловив дві програми, сьогодні лишилась одна
Близько до ночі прорізався фільм – щось старе про шпіонів
Та Настя хоче спати, бо кінцівка відома зарано
Видно в місячнім світлі сторіччя старинної бруківки
Із-під бугрів смоляного асфальту
О п’ятій ранку приходить СМСка від Влада;
Займались коханням, а потім згадали про Вас.
Відповідь: я у захваті від ménage-à-trois.
Відповідь: Вибачайте, що розбудив.
Відповідь: Не страшно, я тільки із клуба.
Відповідь: Не думав, що Ви ще (було не відправлено)
На запізнілий сніданок готує Мишко великий омлет
Вітю посилають за сіллю: досить привабливий він
Вітя приносить швидко сіль від сусідки й новини
Попередній жилець кинувся вниз сторчака
Якраз напроти кухонного вікна
Настя на привілейованому місці
З насолодою розсмоктує першу ранкову цигарку.

Они приехали умирать на свои земли
Ксения Маренникова

Хрущёвка, затесавшаяся между коттеджами новостроя
Окнами на пустырь, сравнительно чистый
Вон только лыжина рассохшаяся, одна, с прошлой небось зимы
Петя садится в кухне на подоконник, не уступает
Насте привилегированное место
Приговаривает: Всё лучшее – Петям!
Миша ставит варить спагетти, говорит Насте:
Дай зажигалку, огонь чресел моих!
В комнате сам с собой бубнит телевизор
Вчера ловил две программы, сегодня осталась одна
К ночи прорезается старый фильм про шпионов
Но Настя хочет спать, и финал известен заранее
В лунном свете проступает вековая брусчатка
Из-под бугров плохого асфальта
В пять утра приходит СМСка от Влада:
Занимались любовью, потом говорили о Вас.
Ответ: Польщен изысканным ménage-à-trois.
Ответ: Извините, что разбудил.
Ответ: Да нет, я только что из клуба.
Ответ: Не думал, что Вы еще (не отправлено)
К позднему завтраку Миша делает большой омлет
Петю отправляют за солью: он обаятельный
Петя приносит от соседки соль и новости
Прежний жилец выпрыгнул вниз головой
Как раз из кухонного окна
Настя на привилегированном месте
С наслаждением затягивается первой утренней сигаретой

впали з первісних печер в небо кислотні зайчики
здерли їм скальп і в підошви мертвих заводів
травмовані диханням харкають ніжною бідністю
розчавленим фантою більше пухнастих нема революцій
скошені роги під реваншизм із гармошкою-серцем
на плямах конвульсій музичної смерти метро
з цим симулякром кохання в прелюдії автомашин
поспішаючи пошепки в свій молитовник розстріляних мурів
вийшов із себе дніпро нервово ламаючи райдугу мосту
харон удавився хроном, а потому втопився від щастя
чорний сувій перечутого лиха листям упав на коліна
евакуація днів учорашніх як близнюкам обіцяла забути
вільному воля а решті афіші перефарбованих в кров
ментів щасливих що зникли у сяйві дурних світлофорів
трамвайну романтику наскрізь роздавлено вічним прощанням
13.11.2оо9

на кінчику чайника вірус свистить на всі свої пальці
на латентній пательні європи на свиноболі фантиків
вітер мигає розбитим ліхтарикам: віра, кляті, не падайте! –
пастухи пересолених мумій курять чай десь на екваторі…
сформулюй теорему війни на закреслених вікнах морозами
претенденти застиглих ключів за сумісництвом асенізатори
сонце в моднім синдромі шизи захищає полопані вогнища,
у наморднику гавкає мент: недожив ти, синок, до п’ятниці
спам пригрівся на пошті чужій, адресата по хрест закопалося,
у куфайці ворушаться гривні – може, підемо, дощику, вип’ємо?
не забудь – я останній твій друг, що не вдарить за хмелем потайки
хоч і кожній парі по фейсу, але нині прийшла твоя п’ятниця
відмінилось на всіх воскресіння, поки ратуша небові свиниться.
11.11.2оо9

***
імовірно, таки завбачено йти домовлятися з Богом,
до його кабінету ввійти, розвести на жалість,
сказати, що з між нечисленних насправді любила його, старого,
не питаючи щось взамін – йому не здавалось.
і запитати про хлопця з кольором шкіри карим,
очима слухняного пса, зіницями вбитого,
покласти собі дві ложки вершків до кави,
і поміж тим лишитись у нього трохи пожити.
а потім, коли три тижні замінять три роки коми,
риси обличчя загостряться, волосся виросте,
я буду блукати містом, немов розподільником,
очікуватиму аудієнції з Божою милістю.


и наверное предстоит познакомиться с Богом,
войти в его кабинет, подавить на жалость,
сказать, что была одной из немногих,
кто любил его просто так - ему не казалось.
и спросить о мальчике с кожей цвета оливок,
глазами послушного пса, зрачками убитого,
положить себе в кофе две ложки сливок,
и, между прочим, остаться немного пожить у него.
а потом, когда три недели заменят три года комы,
черты лица заострятся, волосы вырастут,
я буду ходить по городу словно приемнику,
дожидаясь аудиенции с Божьей милостью.
****
Поміж нами психодрама…
Йду по місту я в довгім чорнім пальто –
в зачіску заплітається дощ,
вії та губи вологі –
ніби сигнальний прапор –
маячать: «ДОПОМОЖІТЬ».
Ти згубився в цім місті,
серед автозаправок
і шумних маґістралей,
сліди твої щезають
десь коло чергового плеча
київської траси.
Мені б тебе знайти,
мені б притулити до себе,
і не пускати нікуди,
мені б зупинити тебе,
не дати втекти в невідомість
з пакетом бензину на голові,
але ти не зі мною.
Лишається ждати хіба що Друге Пришестя
І питатися в Бога: «Чому?»
Чому ти його відібрав?
Бог погляне і посміхнеться…
Навіть у Бога не стане для мене потрібного слова.
Поміж нами психодрами…
Я блукаю містом…
Ти – довгим тунелем –
Із лампою десь вдалині.

Между нами психодрама...
Я иду по городу в длинном черном пальто -
в прическу вплетается дождь,
ресницы влажные и губы -
словно сигнальный флаг -
маячат: "ПОМОГИ МНЕ".
Ты пропал в этом городе,
среди бензозаправок
и шумных магистралей,
твои следы теряются
где-то возле очередного плеча
киевской трассы.
Мне бы найти тебя,
мне бы прижать к себе,
и никуда не отпускать,
мне бы остановить,
не дать убежать в неизвестность
с пакетом бензина на голове,
но тебя со мной нет.
Остается ждать Второго Пришествия
и спрашивать Бога: почему?
почему Ты забрал его?
Бог посмотрит и улыбнется...
даже у Бога не найдется нужных мне слов.
Между нами психодрама...
Я иду по городу...
Ты - по длинному туннелю
с лампочкой где-то вдали.

*****
але ж ми колись ще уміли писати вірші,
слухали їх у захваті й плескали в долоні,
одне одному ми цитували найвдаліші строфи,
мовби кораблі – все лавірували, лавірували –
тяжке то лавірування –
і всі загибли.
але ж ми колись ще любили писати вірші –
і свіжість волосся і переплетіння рук,
ніби сплетіння инших, найважливіших призначень,
нам нагадало: скажи хоч єдину риму мені,
і мені вже, повір, тут з тобою ніколи не буде вдачі.
а запах його портмоне, зашкарублість аркушів книг,
а пальто важелезне, що з вішалки впало невдало,
скажи мені риму, чому ти зі мною мовчиш?
ми колись ще писали вірші,
німбом до неба прицвяшені…

а ведь мы когда-то умели писать стихи,
слушали их с упоением, друг другу хлопали,
цитировали наиболее удачные строфы,
словно корабли - все лавировали, лавировали -
да трудно лавированье -
и все мы погибли.
а ведь мы когда-то любили писать стихи -
и свежесть наших волос, и сплетение рук,
словно сплетение других, более важных судеб,
напоминало: скажи мне хотя бы слог,
и меня уже здесь с тобой никогда не будет.
а запах его портмоне, а шершавость книжных страниц,
а пальто, тяжело упавшее с вешалки,
скажи мне хотя бы слог, зачем ты со мной молчишь?
мы когда-то писали стихи,
нимбом к небу подвешены....

******

ми всі гільзи – рано чи пізно вистрілом
у тирі, слизько, в осічку чи прямо в мішень,
ми народжені під конкретними числами,
у всіх є своя, кимось призначена ціль.
і ось коли Бог натисне перстом на курок,
почується грім із ледве видимим димом,
і ми летимо, падаємо на діл,
протинаючи отвір у картонній стіні,
вітраж потрощивши.
якщо ж це не в тирі?
раптом у тіло чиєсь?
роздягнуте? формене? ошатне?
пробиваючи бейджик? солдатський жетон?
червону беретку? строгий костюм?
чи п’ять копійок?
всі ми є гільзи в руках убивці,
всі ми підвладні брехливій епосі,
у світі, де люди – букви та цифри –
ми ще розродимось цинком невдовзі.

все мы гильзы, все мы выстрелим
в тире, давая осечку или же прямо в мишень -
мы рождены под конкретными числами,
у всех есть своя, кем-то заданная цель.
и вот когда палец Бога нажимает на курок,
раздается хлопок с едва уловимым дымом,
и мы вылетаем, падаем на пол,
пробивая дыру в картонной стене,
пробивая витрину.
а если не в тире?
если в чье-то тело?
нагое? форменное? в одежде?
пробивая бэйджик? солдатский жетон?
красную шляпку? строгий пиджак?
или пятак?
все мы гильзы в руках убийцы,
все мы подвластны обману времени,
в мире где люди - буквы и цыфры -
мы разрешаемся цинковым бременем.

****
навіть коли хочеться йти уперед, зависаючи в артиклях і номінальності
купюр – мовби квитків у перший ряд цирку шапіто –
пам’ятаєш дитинство, блакитну спідницю і борщ у довгім волоссі?
мама казала: спочатку мий руки, скидай пальто,
а потім їсти, три години сон, виконай домашні задачі
і ми йдемо в цирк, дивитись на клоунів та акробатів,
та не було апетиту, сон не з’являвся, ручка текла, клітини плямились
цирк залишався в ілюзії, слізьми та борщем у довгім волоссі.
так от – навіть коли захотілось іти уперед, заплутавшись в артиклях і номінальності
купюр, імена позабувши і колись-то важливі події, нап'явши дзиґар від кутюр,
і дверцята розкривши авто, в шкіряному влаштуюсь салоні, і якщо лише зрідка впасти – тільки на мати,
ти зобов’язана знати, час – то єврейський Бог,
хитрун, із лукавим примруженням прілого ока,
з борідкою й пейсами, зі старчими пігментними плямами,
кульгаючи ходою, опершись на гостру палицю,
шукає, збирає скрізь компромат, хоче всюди свого домогтися,
любити змусить тебе, і навіть страх шанувати,
все те що нам невідомо – сильніше за наші фрази,
все те, що у владі його – сильніше за наші фрази,
і весь твій можливий світ – очей лиш старечих засуд.

даже если хочется идти вперед, путаясь в артиклях и номинальности
купюр - словно билетов на первый ряд в цырк-шапито -
помнишь детство, голубое платье и борщ в длинных волосах?
мама говорила: сперва вымой руки, сними пальто,
а потом кушать, три часа поспать, выполнить домашнее задание,
и мы идем в цырк, смотреть на клоунов и акробатов,
но аппетита не было, сон не приходил, ручка мазалась, клетка пачкалась,
цырк становился иллюзией, слезами и борщем в длинных волосах.
так вот - даже если хочется идти вперед, путаясь в артиклях и номинальности
купюр, забывая имена и когда-то важные даты, одевая часы от кутюр,
распахивая дверцу автомобиля, садясь в кожаный салон, и если изредка падать -
то только на маты,
ты просто обязана знать, время - еврейский Бог,
хитрый, с лукавым прищуром выцветших глаз,
с бородкой и пейсами, старческими пигментными пятнами,
хромающей походкой, остроконечной палочкой,
все ищет, все собирает компромат, все хочет добиться своего,
заставить тебя любить, бояться и уважать,
и все, что нам непонятно - намного сильнее нас,
и все, что ему подвластно - намного сильнее нас,
и весь твой обычный мир - лишь прищур старческих глаз.

Це завершальна частина мого роману яку я писав з 2006 року. Серце грабіжника не входить - сирости надто богато. Анонс роману буде опубліковано у березні в "Кур"єрі Кривбасу" з ними домовленість на першість. Серце казанови не маю права публікувати на неті. По-перше надто багато інтіму хоч і не завжди про мої пригоди, по друге оповідання найбільше з усіх, а по третє книга буде не цікавою, якщо її повністю можна буде здерти з нету. Далі. Серця розташовані будуть не так як в неті а згідно за перебігом тем. Коли вийде книга - скину тут рекламу. Щасти всім і дякую за витримку читаючи мене незважаючи на мої майже постійні скандали. Щиро Ваш - Вауленко-К. Володимир

Маяковський цідив крізь зуби розчинну кулю.
Картонні люди ліплять декорації щастя з лайна.
Він був найкращий і допив свою гущу в лоба;
Лєтов крізь пальці чавучив розбризкані нерви,
Невиліковні стіни холерою просякали наскрізь,
І тільки його кіт зрозумів, що кінець повторний;
Потворно дихати, стримуючи сублімований люд, –
Падлюки злітаються вечір клювати. Киш, кляті!
Блядь, заїбали, я ще живий, але в чому тусуюсь?
о8.11.2оо9

Ти, коли знайдеш цей лист, мабуть, і не повіриш мені. Що ж – знаєш, я й сам не зовсім вірю в усе те, що сталося, навіть незважаючи на те, що був непоганим актором не дуже поганого театру. Чому саме був, спитаєш ти. А подивися, де той театр? Вибухнув він, як і багато чого в цьому місті, й лише понівечені декорації нагадують про те, де колись стояла його будівля. Ти запитаєш, напевно: а через що з ним таке сталося? А сталося все через те, що місто просто забули, що країною чумакувала епідемічна пошесть виборів, що столиці стало байдуже, що країною щось ходило. Ну, паляндрувало собі, та й най мандрує, а от коли щось натворить і не матиме для відкупу багато грошей, тоді й загримить по всіх статтях за свої творіння. Ось так: морозного ранку робітники спокійно собі перефарбовували на афішах одного кандидата в президенти на більш рейтингового; веселі собаки ганяли велосипедистів туди-сюди; рум’яні продавщиці єдиного в місті супермаркету відгавкувалися на покупців, які в свою чергу ділилися на дві категорії: перші були чемними, бо мали купу грошей і витрачали їх на будь-що, а другі були злі та без грошей і ходили до магазину заради того, щоб погрітися. В цьому місті було всього три вулиці, приватизований трамвай, депо, а ще вокзал залізничний. Маршрутки майже не ходили, бо водії страйкували навпроти вокзалу проти підвищення цін на проїзд, – люди за такі ціни стали боятися їздити. Шоферам навіть комунальні послуги за це обрізали, але вони стояли все одно навпроти вокзалу, вже не знаючи, чи буде хтось їхати, а чи треба комусь кудись їхати, а чи на трамваї можна зайцем добратися. Пішки принципово не ходив ніхто, бо навіщо йти на иншу вулицю, коли трамвай є приватизований і маршрутки, може, дешевше коштуватимуть. Часом у маршрутки заходили пенсіонери та инші інваліди, розраховуючи на затишну бесіду і на те, що водії на сьогодні єдині, хто не кричатиме на них. А инколи базарна тьотя, яка торгувала неподалік вокзалу пиріжками, із жалю приносила шоферам прострочені пиріжки з лівером. Цілий контейнер приносила – не викидати ж їх. А ще було у нас місцеве телебачення, яке чомусь транслювалося лише за межами міста; неполітична газета, в якій, окрім політики, нічого більше не писали і яку до того ж не читав ніхто; кінотеатр «Звєзда», викуплений планетарієм ще за совітських часів, який так і не запрацював в епоху демократії; і театр, у який інтелігентні бабусі ходили доживати свою старість. Неподалік театру була ще безкоштовна лікарня з шикарним, на триста місць, моргом, і відвідувачі частіше заходили туди, бо музею в місті не було. Ще до війни (ну, тієї, що першою була) знімали глухонімий фільм про сліпого Франкенштейна, тож експонати любитель екстремального кіно – місцевий патологоанатом – вирішив приберегти до кращих часів. А на в’їзді до міста була льотна частина, у якій підприємливі господарі міста добували технічний спирт на переробку для внутрішніх потреб трудового населення. Літаки инколи пробували літати, але це вдавалося вкрай як рідко – злітна смуга була закороткою і закінчувалася десь за парканом самопроголошеного мера, нашого батька місцевих бомжів та міліціонерів, так що він часто виходив на своє подвір’я з молотком у руках і, мовчки удобрюючи собі ніс фосфоричними матюками, намагався полагодити штахетник. Навіть іноді шляхетно таки попадав по цвяху. На деревообробний його власний заводик, який переробляв той же таки технічний спирт на дещо менш горюче, але все одно схвальне в народі, бувало, і крадений ліс завозили – на вироблення нового штахету або шахів. Мав двох робітників – чорношкірих студентів невідомого університету, які потрапили випадково на практику і завдяки дегустуванню оковитої думали, що в цьому місті давно вже побудували комунізм і немає потреби малювати гроші для населення. А ще вони на території заводу розробили город, на якому чомусь росло все, окрім чогось їстівного. Часом до них прорабом влаштовувався доцент-кореєць, який непогано знався на вирощуванні екологічно-чистої анаші; її можна було вживати в їжу весело. Бомжів мер у місті відмінив, і вони працювали за сумісництвом у міліції. Загалом майже всі місцеві працювали в міліції – зарплата иноді була, але роботи в місті не вистачало, хоча заробітчани не дуже до нас їздили за такі гроші, за які не можна купити те, що ніколи не продавали, і навіть не знали назву такому товару. А мер обіцяв людям порядок, мер виконав свою обіцянку, надавши можливість населенню піклуватися самим за свій порядок, бо у мера не було ані заступника, ані мерії добротної. Авторитетні міліціянти мали на погонах величезні зірочки, а більш дрібні всякі, але дрібніші. А мер мав лише свою персональну дачу і шість акрів землі, на якій його прораб-кореєць вирощував той же самий екологічно чистий продукт, що і на заводі, щоб нікому з голоду не померти. Ще мер пообіцяв скоротити робочі дні, та так захопився, що скоротив по три дні з кожного місяця. А потім подумав і від нічого робити додав тринадцятий місяць у календар, увіпхнувши в нього всю відрізану зайвину і поставивши на самому кінці зими та й назвав його гнилень. У людей було повір’я добре: після наслідків зими все недогниле на вулицю викидати треба було, щоб і відпустка на той світ вдалася, і в погребі було спокійно. Навіть новий рік запровадив мер святкувати в цей місяць, але патрони для феєрверків наказав не видавати, бо від технічної горілки людям наскільки було радісно, що працювати не хотілося і люди за тиждень намагалися зайняти чергу до моргу-музею. Міліції у святкові дні також не видавали зброї, бо там працювали, як я вже зазначав у листі, майже всі, ще й при тому, що багато хто з них був порядним споживачем алкоякісного товару. І всі й по сьогодні були б вдячні своєму господареві міста за таке щастя, якби не сталося от що…
Починався вечір напередодні старого-нового року – вечір з тринадцятого гниленя на чотирнадцяте, і люди, закупивши заморожені напівфабрикати олів’є та вінеґрету, прямували по премію у вигляді технічних потреб споживчих профспілок на всі радости і нерадости. А на вулиці все було, як і треба було тому бути, – волелюбні собацюри догризали чергового велосипедиста; приватизований трамвай повертався з одного кінця міста в инший прямісінько в депо; водії маршруток обіцяли безкоштовно розвезти по домівках пенсіонерів, а налаковані п’яні продавщиці почервоніло погикували то на тих, то на тих, то на тих, але з усмішкою. Міліція ж супроводжувала чорношкірих робітників майже всім спецвідділом на електричку до Африки, а я тоді, користуючись повною відсутністю кого-небудь, бавився в покер на міліцейському стратегічному комп’ютері, аж раптом… В іншому моніторі аж заіскрила неголена пика нашого генерала, який кричав своїм жарґоном на все і всіх, але сьогодні на чергуванні був я – відпрацьовував на півставки, бо в театрі вже задовбали своєю нерозбавленою колядою. Ти! – заволав генерал так, що одного з комп’ютерів ухопив вірус. Хто, я? – ображено перепитав я. Нє, блін, помпа від ровера! Ти тут запитання на свій покер викладаєш, а на вулиці твою мать! – чемно прошипів він, і я побачив, як нездорового кольору шматок бруківки уліпив з насолодою йому в голову. І цей монітор зашипів і сказав на добраніч. Я надумав вийти на вулицю перекурити, але в сталеві двері щось зашкварчало і голосно луснулось. Мабуть, пішов сніг, – подумав я і не зміг виштовхати двері назовні. Другий пентіум налаштований був попрощатися теж, і всі монітори втупилися в мене своєю непрацюючою пикою. Хотілося кави, але я переплутав штепсель кавоварки із штепселем непрацюючого ніколи, але справного телевізора. Увімкнувся вперше наш місцевий тринадцятий канал, який транслював вуличні події. Отже, сталося ось таке, поки я хотів покурити і кави:
«В електричці з зафарбованим номером, у першому вагоні, за маршрутом Закаблуки-Рів, їхав кандидат у президенти. Хотілося найдешевших розваг та й грошей на четверті підряд вибори, які відбуваються щомісяця, як то кажуть: свині з’їли. Тож він хотів на останні свої, перед новим бюджетним лаве, ще й провінційного люду підкупити собі. Точніше, голоси. Не знав він, сердешний, що инший претендент знав, якою електричкою їхатиме його конкурент, і найняв для його ліквідації кілера-камікадзе. Кілер спокійно пройшов повз охорону, яка захопливо грала в дурня на іншому кінці вагону і не зважала ні на кого. Камікадзе було вже наставив дуло свого «кєдра» із супербезгучним глушком, коли це почувся неприродний скрегіт поламаних дверей, і у них майже влетіла розчервоніла провідниця, яка тупо бігла на початок вагону, у тамбур, щоб нарешті випісяти своє святкове пиво. Бачачи, що робити більше не лишається, як стріляти, камікадзе вистрелює у кандидата, той вдячно обіймає йому ноги і акуратно падає поміж лавками. Охоронці подумки обговорювали фільм про мадам Тюссо, а тьотя Ґруня, як потім з’ясувалося у ненаписаному некролозі, порівнявшись із вбивцею, заволала щосили, намагаючись воскресити труп, і легенько напісяла під собов дебелу калюжу. Охоронців ніхто не встигнув відклеїти від лавки, і тьотя Ґруня з нежіночою силою вирвала двері і почала рватися з вереском: «Памагітє!» до машиніста. Нарешті, вибравшись із обіймів покійного, вбивця висунувся і націлив зброю на обпісяну тьотю, але в цей час напівсплячий машиніст відчинив двері, й куля, усвідомивши свій прямий шлях, лишила на його лобі червоний знак Ґуру, а що він взагалі ніколи не належав до індійської раси, то провалився мертвим у свою рурку. На останній «SOS» провідниці стоп-кран ніяк не відреагував, і вона з прощально-протвереженою міною отримала мудре благословення від супертихого «кєдра». Поїздові лишались лічені хвилини до прибуття на кінцеву станцію, і камікадзе вирішив себе підірвати. Мертвий депутат нікого не чіпав і всією своєю трьохсоткілограмовою тушею обережно приліг на пульт. Трикратний убивця вирішив себе підпалити за допомогою сірки. Сірники, без будь-якої надії на щось хороше, розмокло плавали в пурпуровій калюжі нехазяйської сечі. Бляха, – подумав кілер і став чотирикратним призером сьогоднішньої стрілянини. (Хоча – як було все насправді і хто що подумав, цього ніхто не знатиме, але телевізійникам треба було сенсацію, і вони, тішачись, що їх нарешті бачить і чує все місто, змонтували цікавий сюжет, побудований на справжній катастрофі!). Електричка, вистукуючи на рейках свій Dingle Day, на повній швидкості розтрощила набридлий тупик і, задавивши по дорозі шістьох турнікетників та хлопця, який поповнював усім мобільники, поїхала в напрямку кафе «Встрєча», таранячи попереду себе бруківку і щедро роздаровуючи її на всі боки перехожим. На вокзалі неофіційно був оголошений день тверезости, деякі клапті величезних каменюк били замріяних почекальників чогось по зубах, а декого цідили прямо в морду, забризкуючи мозком і кров’ю свіжовимиту хлоркою і святково налаштовану приміську касу. В кафе саме був свистопляс під гучні децибели народної героїні всіх часів і поколінь німкені Вєрки Сердючки, а п’яний господар цього культурного заходу вкотре помилково мацав коліно свого квадратного зятя, за що неодноразово отримував від того романтичний цілунок кулаком в пику, коли раптом, хитаючись на всі боки, в’їхав оскаженілий порушувач тиші, давлячи веселих гостей, барменів і Сердючку. Ще в повітрі чулося розпачливе: «Придурки, а навіщо ж водку бити…», а в повітрі вже запахло роздавленим спокоєм, розбавленим сталевим і незворушним писком божевільної електрички, що носом виїжджала із кафе, струшуючи з себе, нібито мушву, людські залишки… Шофер маршрутки № 007 саме думав розвозити набридлих пенсіонерів, куди їм годиться. Їх було всього двоє – один, ніби коханку, обіймав свої повсякденні милиці, а инший зовсім п’яний. Поїзд обережно луснув ззаду у маршрутку, одна із милиць улупила з усієї дурі шоферу в потилицю, п’яного діда укачало, і той почав обстругувати весь автобус водоспадом щедрих дарів неперетравленого обіду. В такій теплій обстановці буса притаранило до бордюру – еквілібричним сальто плавця він декілька разів перекувекався через затори авто і нарешті приземлився на дахівку якогось пригальмованого «LEXUSa»; винувато чмихнув і вибухнув, не лишаючи нікому ні попереду, ні позаду шансів жити. Собаки угледіли небесний експрес Санта-Кляуса, облишили недогризеного велосипедиста і, весело обгавкуючи і виляючи хвостами, кинулися супроводжувати дружню колону вагонів. Синьо-засмальцьована стріла пахнула смаженим м’ясом і веселим святом. З носа локомотива стікала пурпурово-брунатна пляма, яка здаля нагадувала пляшечку 0,33 Coca-cola. Мабуть, злякавшись незапланованих висот, ще й при тому, що нижні вагони вже діставали пси, поконана електричка з усіма своїми новими лейбами і наліпками впала на супермаркет і завмерла. Невдовзі пролунав вибух. У той час на честь таких декоративних вогників таки вилетів із анґару недорозбираний літак, але пілоти, бачачи, що на таке свято їх не запросили, вирішили розвертати свій кукурузник, гублячи зі страху недокручені гайки та ґвинти. Розвернутися їм вдалося: літак безсило спікірував на дачу нашого улюбленого мера, який у затишному родинному кодлі саме розкорковував плящину недорогого шампанського. Неподалік від будівлі мера знаходилося депо, і трамвай вже майже доїжджав до нього, коли раптом з поваги до пам’яті посадовця звернув у протилежний бік рейок і, борознячи перед собою асфальт і остаточно втративши керунок, з усієї дурі вмазався у заводик миролюбного мера. Мер крав не тілько ліс на ремонт паркану, але й електроенергію для своїх потреб з високовольтної лінії, яка йшла через усе місто, проте за межами жилої частини. Завод потроху і газ крав, тож одразу злетів у повітря. Один із дротів високовольтної заіскрив і, врочисто потріскуючи та літаючи навколо стовпа за орбітою, зачепився-таки за слабовольтні дроти й замовив секундну тишу, насолоджуючись тріскучим парканом в яскраво-різнокольоровому вогнищі. Водоканал і теплопостачання міста перестало диха…»
На цьому телевізор загарчав і разом з усіма иншими електроприладами вимкнувся. Все-таки наш генерал мав п’ятнадцятилітній стаж не тілько в міліції і тому дуже не любив ґрати. Хотілося курити, і тому я побив об віконну раму не один стілець, поки відірвав від комп’ютерного стола металеву ніжку і, нарешті, закурив на вулиці. В приміщенні знову різко увімкнулося світло. Я відійшов подалі від будівлі, щоб дати їй спокійно вибухнути. От чорт, з розетки телевізор не вимкнув, – подумав і побрів шукати ще живих. Скрізь зустрічалися руїни, але вже нічого не хотіло підриватися. Мобільний я забув у міліції, з транспорту не рухалося нічого. Дійшовши до недогорілого краю міста, побачив, як якісь вояки розмотували бухти колючого дроту. Почав проситися за межі міста, розповідаючи про катастрофу, але мене не пропустили назовні, сказали, щоб тихо сидів і нікуди не рипався. А не було ніякого катаклізму, усіх побила якась невідома і не піддатлива лікуванню чума. Ніхто тепер і близько не підходитиме до колючого дроту, який обгороджує ділянку радіусом у тридцять кілометрів.
Мої листи ти знайшов на вокзалі у незгораючому сейфі, товаришу з неураженої зони, тож порятуй мене! Я вже не знаю, скілько часу тут без будь-яких засобів зв’язку; маю лише саперку і «кедр», який випав з тієї довбаної електрички; харчуюся пересоленим м’ясом та ковбасами, які накопав на руїнах супермаркету… Хочу вибратися звідси за будь-яку технічну ціну!!! На вулиці Суботи лишилися будинки – два інвентарних номери, а в одному я живу, бо більше нікому. Як відомо, батьки не обманюють: «Наша міліція нас вбереже!» Мене вберегла самотнім. Слухай, а може, у вас там теж аварія на все місто сталася і ти єдиний лишився читачем мого листа?..
о4.11.2оо9

Це було наскільки давно, що я навіть і не пам’ятаю, чи було те, що я оповідаю, правдою. Хтось придумав слово ЖИТТЯ, але нікому було комусь знати, що то таке, – тоді розмовляли поміж собою зорі й у космосі був страшенний хаос. А ще була безкінечна темінь, і маленькі зорі часто наскакували на великі і від цього їх лоби були постійно в подряпинах і ґулях. Верховна Зірка бачила такий постійний гармидер, і стало їй жаль маленьких бідолах, тож вона придумала світло. На деякий час у космосі запанувала гармонія, але це не сподобалося великим зорям. Тепер той, хто був меншим, не міг вільно літати куди йому заманеться – великі й близько не підпускали маленьких до своїх володінь. І тоді Володарка Всіх Зір утворила сузір’я, а великим наказала обігрівати своїх підопічних. Кожна яскрава зірка отримала від Володарки свою територію, а сама Володарка зайняла собі місце за Полярним колом, бо так їй було зручніше всіх бачити. З тих пір її почали називати Полярною Зіркою. Невдовзі одна дуже велика зірка, яка була зовсім недалеко від Полярної, видумала слова ЗАЗДРІСТЬ і ВІЙНА, вирішивши захопити силоміць всесвіт і самій стати верховною. Але Володарка лише посміялася з неї й перетворила її на пил. Так виникла перша туманність у Космосі, а инші – то також пил від тих зір, що їх за якесь зло карала Володарка. Стало більш-менш спокійно у космічному просторі, але ще маленькі планети стали часто потрапляти в чужі галактики. Задумалася Цариця-Зірка, що ж робити тепер, щоб було усе до ладу нарешті на небі. І от вона вирішила пофарбувати сяючі зорі в різні кольори – ту жовтим, ту зеленим, а ту червоним. Вона розставила у величезних чанах небесну фарбу й погукала великі зорі обирати для себе барву; коли підійшла найбільша зоря, то вона випадково розлила білу фарбу, і широкий струмок молочної рідини потік усім небом. Засмутилися осяйні зорі, але що тепер виправиш? Лише тим зорям, які досі блукали небесними просторами, не знаходячи собі місця, сподобалася біла доріжка – вони швидко об’єдналися там у галактику і назвали її Молочним Шляхом. Можна було б уже й перепочити всьому Космосу, але ще дев’ять планет лишалися напризволяще. Всі зірки вже мали собі сім’ї, а їх брати до себе або не могли, або й не хотіли – надто вже бешкетними вдалися ці планети, а дідусь Плутон був надто старим і кволим. Тоді Верховна Зірка накликала на них сон, і довго отак очікували вони своєї Сяючої Зірки. Довго чи коротко спали вони, аж ось у Полярної Зірки віднайшовся синочок Сонечко. І мама вирішила подарувати Сонечку цілу систему планет, які вже очікували на нього. Цю систему планет одразу ж назвали Сонечковою, або Сонячною. Планети, відчувши, що звільнилися від довгого сну, одразу ж стали неслухняними, заважали одна одній грітися, літали до інших систем і погано спали. Вони так і розгубилися б у галактиці, тож Сонечко зібрав усіх навколо себе, щоб кожній планеті подарувати свою орбіту, щоб усі грілися від нього так, як то було кожній вигідно. Одному із меншеньких, Меркурію, Сонечко подарувало місце біля себе – дуже вже він боявся холоду. А щоб він не сумував бува без сестрички Венери, бо Меркурій був сором’язливий і не хотів брати собі супутників – розмістив її одразу за ним. Далі, третьою, він розмістив свою улюбленицю Землю, щоб не дуже пропікати її своїм промінням і щоб згодом завирувало життя на цій планеті. Там, де трохи холодніше, розмістився червоний Марс. І все ж таки Сонечко подумав: як же вони будуть захищатися від великих, коли раптом ті ображатимуть, і відокремив їх від забіяк поясом із астероїдів – таких собі невеличких, але доволі гострих відламків, які затверділи в камінь ще тоді, коли прибирався космос перед утворенням сузір’їв. Хоча Юпітер і не був войовничим, але він любив холод, тож ішов першим за поясом. Власне за те, що Юпітер ніколи не ображав малі планети, наступний Сатурн дуже презирливо ставився до свого брата і ніколи – жодного разу! – не знімав при зустрічі свій капелюх. Сатурн узагалі не мав друзів серед планет, зате його супутників-каверзників було найбільше – аж цілих сімнадцять. Вони всіляко намагалися чіплятися на початку до всіх, але Юпітер не спілкувався з тими, хто робив зло, і їм швидко набридло його зачіпати. Пробували дошкулити негарними словами і поважному дядькові Урану, що згодом зайняв собі місце за Сатурном і захищав маленького Нептуна, але Сонечко позабирав у деяких язики, обіцяючи й решті таке вчинити, якщо вони надалі будуть ставитися з неповагою до старших. Вони не стали більше причіплюватися не тільки до вуйка Урана, але й до інших планет-сусідів, боячись розправи Сонечка. І нарешті замикав Сонячну систему старенький дідусь Плутон, який сам попросив у Сонечка найспокійніше місце. Отже, так розділивши поміж усіма планетами вигідні для них орбіти, Сонечко задумався про те, що ж їм робити далі. Нерухомо залишити не можна, а рухатися вони мусять так, щоб одна одній не заважати. І тоді він запровадив для всіх таке правило: рухатися навколо нього, щоб він бачив кожну планету і рівномірно обігрівав кожну. А ще Сонечко, щоб упорядкувати рух своїх бешкетників, придумав час і поділив його на доби, місяці та роки. Звичайно, у кожної планети був свій період обертання навколо Сонечка, бо все залежало від того, наскільки широка орбіта була у планети. Найкоротший рік, звичайно ж, був у Меркурія, а найдовший – у Плутона. Відтоді минула безкінечна кількість років – стільки, що вже й самі Світила не можуть пригадати, як далі все змінювалося, але не одна система планет і досі живе за такою схемою, яку порадив їм Сонечко.
о2.1о.2оо9-о3.1о.2оо9

10 жовтня
Рівно о 14.00
у Краєзнавчому музеї м. Городка Львівської обл.
(майдан Гайдамаків, 6)
відбудеться фестиваль «ЛітСпектр»
Серед запрошених мають бути: Микола (Bareth) Шпаковський, Андрій Деревенко, Юлія Фульмес, Андрій Грецький, Володимир Вакуленко-К., Ірина Дементьєва, Арсен Ій, Анна Рибалка, Дана Кваша, Юлія-Ванда Мусаковська, Наталка Пасічник, Лора Радченко, Уляна Явна

Куратор і модератор – Віткова Юлія
Інформатор і спів-організатор – Вакуленко-К. Володимир

(Доїжджати легко – близько півгодини 140-ю маршруткою, яка ходить кожні 15 хвилин від приміського вокзалу. Так само неважко вибиратися на Львів. Маршрутки ходять до 10-ї години вечора)

Вечірка явно не планувалася, хоча шмаркачів для її створення було більше десятка. Але навіть DJ Хробак дудлив на італійській канапі без будь-якого ентузіазму пивась. Щоправда, троє начисто виголених молодиків мутили якихось хвойд, які просто завалили «погрітися», але навіть це не надавало безмежно тихому холу й натяку на свято. А свято насправді було, проте для більшости присутніх воно вже втратило свою яскравість. Починало сутеніти, і раптом напівтишу зруйнував скрип важелезних вхідних дверей – до кімнати ледь не увалилася п’яна Хельда. Вона цілком володіла пристойною мовою, але коли вдризь напивалася, то вирячувала свої розчервонілі очі на обрану жертву і наказуючим ствердним тоном волала: «Ах тунг, майн кіндер, комен зі гір, шнель! Я сказала тобі, шнель за мною, ти шо, не поняв!» І, хапаючи за кітель, тягнула хлопця до незайнятої кімнати. Хельда – чистокровна білява німка з тонкими косичками, як у школярки, але, проживши всю свою юність на сході України, вона так і не вивчила німецької, була якась завжди шизонута. Її фраза: «Окрім букваря, я не знаходила нічого цікавого!» була для неї неабиякою фішкою. Та дурам, мабуть, фартить, бо вони і прикид по темі обирають, і на рожу навіть нічо так, а інколи аж надто. Власне, цю дурепу не вдавалося розкрутити нікому – вона сама обирала собі, з ким їй трахатися.
Квурц відчув, що його нездорово повело, і вирішив підв’язуватися сьогодні зі спиртним. Все-таки він деякою мірою лідер юнґеркоманди і не варто нажиратися до повного вимикання власної свідомості. Так само і своїм наказує вчасно зупинятися – раптом на ранок бій, а юнґери, як ті кнехти, ледь на ногах тримаються. Раз таке вже було, так азєра тоді трьох насмерть захуячили. Квурцу хочеться сцяти, але в сортирі якийсь бух перебрав і тепер типу очищає свою совість перед здоров’ям. Завтра наклепаю по фейсу, − подумав лідер, – я ж усіх попереджав. Доведеться десь на вулиці випорожнюватись − ніч довга, до ранку відсмердиться. Ріжучи тишу навпіл, почувся гуркіт важелезних воріт, свідчачи про прихід нових гостей. Пора блокувати браму, – подумав господар двору, – вже майже дванадцята і гостей достатньо. Коли дві постаті порівнялися з Квурцом, почулося упевнене «хайль». − І тобі привіт, Гінделю! Що тобі до мене у глуху ніч? – упізнавши по голосу знайомого, спитав Квурц.
− Та типу чайку попити. А ти, дивлюся, зовсім нашого отця Гітлера не шануєш, навіть не зважив на його річницю! Тихо щось у тебе, навіть надто!
− Та підар ваш Гітлер, його ще в шістдесят четвертому в Аргентині євреї розірвали за всьо хороше.
− Е, ти полегше, полегше. Ми також п’яні, але ще не вистачало, щоб ми зі своїми хуячилися. Рассел давно б тебе ліквідував, але ти непогано бусурманів мусолиш. Тож ти справді наш, хоч і шизонутий на всю голову й Гітлера от не признаєш. А скажи, наприклад, чому тоді у твоїй команді переважно німецькі поганяйла? Ти ж забив нібито на німців?
− Ну, а хто тобі сказав, що я проти німців як нації? Та вони порядок понад усе люблять і їх є за що поважати. А ми, що ми за нація? Шукаємо причини серед инших народів, які не завжди винні в нашій руйнації.
− Ну ти брось – москалі та жиди окупанти. А решта просто неарійської раси. Ну, ти ж теж ненавидиш ісламістів і топчеш їх своїми бєрцами.
− З басмачами то окрема проблема, а от за инших запам’ятай – я не чіпляюся до тих, хто суттєво не може задіяти нам шкоди. З євреями нормально, вони нікому не заважають. Росіяни – так та нація вже спилася вщерть, але все ж таки загроза для нас певною мірою існує. Правда, думаю, їх просто досить політично від нас відгородити, заборонивши в’їзд до України, окрім гостьових і дипломатичних віз. Так само нєфіґ і українцям бруківку біля кремля стукати, та й не тільки. Кожен громадянин мусить бути патріотом своєї країни і не їздити на пмж бозна-де. Решті росіян пояснити, що або ви живете по наших законах і з нашою мовою, або «валізи, підсрачник, Москва!» До речі, ти в армії був, я щось не пригадую, чи питав?
− Та ти що, Квурц, зовсім ненормальний – армія для рабів і даунів, ти ж знаєш, що у мене пахан при паливно-енергетичному комплексі працює.
− А я був і навіть мало того – мене там навчили прекрасно вбивати. Вбивати инших, які в будь-який момент могли стати ворогами. Ті вороги, які кидали нам, дебільним обкоцаним наркотою солдафонам, за своє сцикливе життя, у вигляді компенсації, своїх малолітніх доньок! І знаєш, що найстрашніше? Я бачив зґвалтовану дев’ятилітню дівчинку – як вона в обірваній одежі напівмертва лежала з відірваним вухом, розірваним ротом і з вибитими зубами. А ще в неї майже тельбухи з живота повилазили. Що харкаєшся, гидко стало? А мені ще гидливіше. Ми з молодим солдатом трохи відстали і підійшли вже під час процесу. І, знаєш, ми не спинили тих п’ятьох придурків, які просто насолоджувалися гарячою струминою жіночої крови. Що я тілько зміг, так це перерізати їй горло, щоб не мучилася. Стріляти не можна було, поняв! Збоку наших трибунал, а з боку мусульман… Уяви собі. Їде додому цинковий гріб, а в ньому лише голова, а з рота член теліпається. Те дівчисько навіть не кричало, бо в них чоловіче слово – закон. А батька знайшли в кам’яниці, він речі спокійно збирав, сука йобана. Зарізали і старого та й камінням заложили обох. І я після того пообіцяв собі, що буду нищити всіх таких старих уйобків, при першій же можливости!
− Але ти ж б’єш усіх підряд. Для тебе аби мусульманином був.
− Розумієш, їхній джихад – повна срань, яку навіть вони до кінця не винюхають. Коли їх ще не наїхало, то вони чемними прикидаються, а коли вже сім’ї, то й ми для них невірної крови. Всі ісламісти то війна ходяча, їх тре’ раніше знищити, ніж вони світ.
− Але ж і монголів дофіґіща та негрів.
− А ви не чіпайте негрів, вони й так рабами були всі століття, які з них загарбники в хєра? Та й буддистів нам нічого особливо боятися, вони мирні народи, а от корейцям, в’єтнамцям, індусам і решті пояснити, що наша країна не плацдарм для їхньої торгівлі. Ніфіга собі, наші їздять до них за копійки вйобувати, а їм компенсацію валютою платять. Врешті-решт – випробовувати міґрантів крайньою бідністю і не виплачувати ніякої допомоги. Нам для такої дипломатії чувачка б у президенти поставити, але народ у таке бидло соромне почав перетворюватись, що власного сну боїться бачити.
− Ну, по тобі видно, що ти не поц, Квурце, типу просвєщоний, точно. Респект і уважуха тобі. Знаєш, а Рассел тебе також поважає, насправді, і я тепер розумію за шо.
− Слухай, а де другий, ну той, що з тобою прийшов? Він десь ще на початку нашої розмови злиндився.
− А фіґ його знає. Може, пішов десь баб шукати, в нього в крови блядство постійно. У нього мозку взагалі немає, але боєць він кльовий. Вчора он одного чорножопого замочив з одного удару.
− Що, насмерть?
− А ти як думав. Он мєнтовскі шохи гребуться на трупові як грифи, але то фіґня – в мусарні половина наших у їхніх погонах.
− Та йди ти!
¬ А то, я тобі кажу, гроші десь башляти треба. Та й чистити з мєнтовки легше різний непотріб, ніж цивільним. А шо, впіймали, спитали документи і на відповідь: «Нет документа» пиши пропало. Б’ють непомітно і знаючи куди, а коли з’являється ксіва, то вона мертвому вже може і не згодитися. Зараз модно стало наголо чикрижитися, тож вони за цапів-відбувайлів служать у ментів за різних там мертвих арабів чи щось инше. Я тобі в натурі кажу, зараз або скіном треба бути, або нєфором. Ну, нєфорів ми иноді за патли тягаємо, але ж їх не убуде. Зате їх ніхто в тюрму не садовить – придратися ні до чого. Та й у наших загонах сам знаєш хто переважно − то син прокурора, а то синок банкіра. Навіть депутатські та міністерські є. Отак от. А ти себе ким називаєш? Ну, типу, до кого відносиш?
− Я ультрас, але не всі ще усвідомлюють, хто вони є.
− Ну, та пофіґ мені насправді, я просто запитав. Слухай, а в тебе є щось побухати, а то у горлі все всохлося.
− Ходи до хати, а я зараз. Треба подивитися, що там біля брами твориться, і закрити, мабуть, її, щоб бува якісь виблядки не наскочили. А те, що в нас не зовсім святково, так то вибачайте – шнапс надто на умняк пробиває. Я сам не люблю цей день, але своїм не бороню. Тим пак на двадцяте квітня другий рік поспіль один німець шість ящиків шнапсу постачає на шару.
− Нефіґово дишете, зольдати! А ми пили трохи, Рассел до столиці рвонув, а нас не попередив. Вирішили до вас іти, бо знаєш, які в цей день косоокі люті. Ніби у нас Рамазан почався і не зіпсувавши нам настрою – драконів не буде…
Ну нарешті, блаженно подумав Квурц, відливаючи залишки пива десь на газон. У будинок рушати не хотілося, тож вирішив трохи поблукати навколо садиби. Будинок не належав Квурцеві, як і нікому із присутніх, але був постійною їх резиденцією. Дім був чи не єдиним таким у районі: у стилі середньовічного замку із чорного тесаного каменю, з величезним триметровим муром і озером за садибою ззаду будівлі… Рідний дядько Квурца Остап перебрався жити в туманний Альбіон і цілком довіряв своєму племінникові, тим пак дівчата вже по обіді не залишали ніяких слідів присутності нічної компанії. Дядько будував будинок ще до загибелі в авіакатастрофі дружини Насті та п’ятирічного Назарка. Так і залишив би напризволяще дім, але вирішив поселити свого зрілого племінника Ярка-Квурца, ще й щедро гроші йому надсилав, так що Ярко ні за що не турбувався. Майстри саме завершували внутрішні роботи в будинку – саме мала з Ґернсею повернутися Настя, але сталося непередбачене. Більше він не міг лишатися в будинку – надто сильно стіни нагадували йому про втрачену сім’ю…
Проблукавши десь години з півтори, і відчувши те, що хміль повністю відійшов, Квурц вирішив повертатися до будинку. В домі страшенно смерділо тютюново-алкогольним перегаром. Гіндель хропів голий на дивані з не менш оголеною дівахою. Вирішивши їх укрити рядниною, Квурц не помітив, як вступив у щось м’яке і тягуче. Невже насрали, виблядки? – подумав Квурц, але, побачивши дрібні кубики свіжих огірків і одна на одній консервованих рибок, зрозумів, що лише наригали. Поруч, але вже на підлозі, лежало тіло в такій же зелено-бурій масі і мирно собі посопувало. На його грудях принишкло якесь миршаве бабеня, але більш-менш одягнуте. Безмозкий, − здогадався Квурц, – і коли він устигнув себе притягти, та ще й двох кобіт притягнути? Все-таки добре, що моя Ольза принципово відсиджується в такі дні у сестри. Вона не терпить після попоїща побоїще. Ну що ж, мені знову спати в офісі на третьому поверсі…
По обіді хтось надто напористо почав тарабанити у брами, кришачи залишки хаотичного сну ще напівп’яної команди. Що за надолбєнь грюкає, блядь? – матюкнувся про себе Квурц, - адже є дзвінок, навіть для довбойобів! І назагал мене схарило вже це все. Ну добре, я зберігаю нейтраль із союзниками, але ж нащо до мене всякому зброду пертися? Півночі грюкали, і дня їм мало. Блядь, як затичка для всього юнґерплацдарму – побухати дай, дєвок запроси, кожному дай ковдру та й цебер під писок. Охуїли вже, ну хто там ще? – пробубонів Квурц і вже більш роздупленими очима позирнув на монітор. На екрані був скін із гітлерюґенда Власа. Ніби не зовсім чужий, а якої холери так гахкає? І чого один, без нікого? Що Влас, Рассел і Вольф поїхали до столиці зі своїми струйовою армією на масове гульбище – Квурц знав, але чому з обіду шістьорками запахло? – він лише міг припускати невідомо що. Ну та хрін з ними, най і дауни, але ворогувати не збираюся, − подумав Квурц і вголос звернувся до Фріца:
- Ти чого приперся, ще й сам?
− Та чуєш, пусти, розмова є, бо що я тобі в камеру спостереження гавкати буду?
Треба будити всіх, щось недобре в тоні того соплядона, нутром відчуваю – чи не підстава бува? – подумав Квурц і почав будити всіх. Бодунових білочок не спостерігалося, тож усі потроху почали розкумарюватися. Кілька хвойд побрели до кухні готувати на всіх швидкісний хавчик.
− То що ти хочеш? − запитав Квурц, уже підійшовши до самих воріт.
− Та кажу, відчини. Мені Влас наказав, щоб я тобі дещо передав.
Квурц натиснув на пульт, і в невеличкий протвір воріт швидко втиснувся переляканий Фріц. І різко, небачено звідки, посунулися на ворота чорноволосі джахари. Добре, що Квурц не сам підійшов до воріт, тож він та ще четверо моцних хлопів налягли на браму, і врешті-решт удалося її зачинити й навіть заблокувати.
− Ти, сука, ґандон штопаний, ти здав нас, − заволав розлючений Квурц і з носака зацідив бєрцом зраднику у його сопливий хавальник.
- Зачмирю, тварина, ти що, падло, наробив? – підключився инший соратник невідкладної швидкої допомоги.
− Та вони б забили мене, що я мав робити – жити то страх як кортить. Звідки я знав, що тих ординців посуне на вас дохріна і більше саме тоді, коли наших у містечку повний голяк.
– Стоп, харе його пиздити, - потеплішав трохи Квурц, – то вже не наш обяз і нічого нам не дасть, хай Влас із ним розбирається. Фріце, а скілько всього тих ісламістів?
− Та я ж кажу, дофіга. Там і косоокі, й араби і монголи.
− Так, його до підвалу, ми з чорного ходу наскочимо за озером на чурбанів.
− Хлопці, а мо’ мене тойво, не треба до темної? − заскиглив Фріц. − Я бився б з їбонатами, бо що мені тепер боятись. Я помилився один раз, більше не станеться – не здавайте Власу, він заб’є мене як мамонта!
− Ну та хєр з тобою – однозначно, коли ми програємо, тебе в погребі знайдуть. Вибір у тебе не дуже. Але я все ж таки до Рассела дзвякну, може ,якийсь резерв бійців у місті має.
− Ало, Расселе, у нас проблеми – дофіґа урюків наскочило різної масті, нас не стане надовго.
− Гінделю звони, він поможе, він удома, я його і лишив на всяк випадок. А ми, як знаєш – далеко.
− Та Гіндель у мене, він ще вчора гостювати до мене прийшов.
− Ну так чого ти паришся, в тебе і всі колоди на руках.
− Пауль, гукай зграю і Гінделя до мене! – звернувся Квурц до товариша. Гендель був розчарований тим, що замість того, щоб дати похмелитися, його витягують ледь прочуманого для якоїсь потреби на вулицю. Він ще не вкурив, що сталося, тож байдуже розтягнуто спитав:
− Нє, ну, блін, жлоби хрєнові, як побазарити, то Гендель товариш, а як налити панацеї, так ці руки ще нічого не вкрали, щоб дати. Короче, шо треба?
− А вчора хтось таким миролюбним прикидався, поки бухлом очища не окисли. Одним словом, я Расселу маячив – фіґня у нас страшна, басмачі рубати людей наскочили. Рассел сказав, що ти знаєш, шо робити.
− То окей, тілько номери в моїй мобілці самі набирати будете. Я скажу які. Хлопці приїдуть швидко, але ви теж не грайтеся – мочіть потроху, а то ментовським маляву ні з чого буде катати.
− Так ти що, ментів будеш кликати?
− Нє, блін, блядей із борделю! Звичайно ж, ментів, бо хто вам сраки після хортів лататиме?
− Ну, та фіґ із тобою, варіянтів нуль. Отже, давай кажи, імена які набирати.
− Набирай Романа Лєбєдя і Юрка Вороніна, якраз птічки будуть. Спробуйте їм хлєбушка накришити, щоб «бобік» не порожняком гнав.
− Гендель, ти хоч можеш не випендрюватись – без тебе нудить не до жартів. Ти хоч щось казати їм в стані?
− Нє, ну ти нормальний, ти шо, за лоха мене гамбургського поїв? Не парся, старий, зараз буде всьо чікі-пікі…
− Ало, Юрій Федосійович? О, взнали, то добре. А у нас тут тіпа проблемка одна – абреки через митницю пробратись хочуть. Що, не пускати? Та ми зараз їм усім відпустимо. Адреса? А, так, отой замок, що англійця. Ну, того, що за кордон смотався. Ага, зараз будете? То добре. А Роману Васильовичу не зателефоную вже, бо в мене всі бонуси здохли. Що, будете невдовзі всі? Ну, то добре, чекаємо з нетерпінням… Поняв, а ти боявся, що мєнт. Та розслабся, він нормальний чувак. А все-таки є щось похмелитися? Хєрово мені, так би монтіровку взяв би, чи пак кастета. У косооких зуби золоті. Одним словом, збирай рать і йдемо, тіпа, на ви.
Нікого просити не довелося – у всіх ще на самому початку конфлікту кулаки свербіли. Озброївшись арматурою, нунчаками, кастетами та иншою фіґньою падонки рушили відкривати браму…

***

…− Ніфіґа собі – багатим будеш, яка зустріч! Гінделю, брателло, де ти пропав роки два тому? А що з ногами – бачу, що костилиш?
− Та я теж, Расселе, дуже радий бачити. Старий, ти не повіриш – у нас у країні лікарі навіть за бабки не вміють працювати. Ноги мені поламали іновірці ґрьобані! Дохтори якісь скоби поставили та шпичаки на півноги у кожну. Предок мій платив чьотко – сорок штук зелені відстібнув, та вони кота за яйця лише півроку тягли, а потім таку лажу баті підсунули. Ніби я на бокотеці з халявами видрючувався і штирі навпіл, уявляєш, суки? Я то з милиць не злажу від часів тої довбаної бійки, а вони – танцюльки. Тож ми переїхали до столиці, а це я по справах приїхав – виписку з лікарні тре’. Я ж тепер вчуся в універі – предок там смачно на лапи дав. Вже курс закінчую, ніби виходить, але їм документи про мої ноги треба – перевірка може нагрянути і пахан може не встигнути позолотити ручки. Барона, блін, циганського знайшли! А батя міністром тепер став і в універі непогано знають, що бабло є. Та он він стоїть із лобами, а я тебе побачив – попросив, щоб не супроводжували.
− Ну так, псюрня нам би на бій. Та я відійшов повністю від справ – дорослим надто став за останній час. Більше того, я тепер на азєра одного працюю начальником охорони – він мережу казино в місті має. Та й бабла відстригає не хило. А я, знаєш, оженився, діваха просто ляля – залюбуєшся. Ну і, відповідно, грошенят треба багато, тож пашу майже без передиху. А це гуляю по колишніх місцях бойової слави. Вихідний, типу, у мене. Хоча, правду кажучи, я на похорон іду. Власа ховатимуть – коксу обнюхався. Кажуть, обгоцався наухнарь, в нього хвороба була, що лікувати пізно було. Не знаю, казали, у нього щось страшніше за сіфу, але що конкретно – навіть лікарі не знали. Отак от. Після нас вже не лишилося у місті скінхедів, хіба що малолітки бомжів б’ють на забаву. Буває, що і до смерті заб’ють. Слухай, а ти щось за Квурца чув? Єдиний чувак серед нас був правильний.
− Та я ще як у лікарні був, то розказували ті, що навідувати мене приходили. Сам я мало що пам’ятаю про події – не стрічка новин. Та й по кумполу получив сповна, тож мене тепленьким «черепаха» загребла до лікарні. Тож хлопці розповідали, що йому черепуху проломили і він кудись до мадярів поперся, а там якийсь циганський мольфар розум йому вправив. Хату трохи понищили – ну там, вікна побили, двері зламали, ну, ти поняв, корочє. Мєнти, гади, через годину приїхали – вже трупи збирати та видзвонювати «черепаху». Багато тоді наших побили: Ганса вбили, ну, того, що зі мною ходив на гальмах весь. Убили Свінжа, Бормана, Ратая, Ревеля. Ті вже поховані, царство їм, якщо воно існує. З Квурцової «дивізії» двоє лишилося в живих, десь за місто одразу втекли, боячись переслідувань. А Квурц, казали, повернувся на родіну і його якийсь чорножопий недоносок побачив із ола-угли орди. Добили його біля якоїсь хрущовки. Чьо він поперся серед ночі, чи не ідіот бува? Але як би там не було, чуваком він справді був кльовим, жалко його. А знаєш, у чому він правий був?
− У чому?
− Фіґнею ми маялись, Расселе. Нацизм – то віджила справа минулого століття і не нашого народу. А Гітлер просто Ніцше обчитався і дах його накрило повністю…
о8.о9.-21.о9.2оо9

Було все отак:
ми усі театрали з каналу астралу –
розжовуєм космос, центруємо коло, цитуємо бога у армії духом
і п’ємо палений китайський непотріб.
Або ще:
томатом, чи пак майонезом,
помпезні десанти сочаться крізь ґрати
і, ніби метелики, падають в пащу прокуреній правді.
А може:
дурненька повія, ніяк не уміє, та трахатись мріє
(а може, лизатись у борг, у борделі на запис) –
упала під шини народній дружині, міліції любій.
Конвульсії в кубі – та хто її хоче? Ніколи не хтіли –
по-білому біле на чорнім асфальті уявної зебри:
у повнім азарті здає задній хід завантажене бидлом авто…
Мій бог шепелявить:
у нього за спину, гублячи слину, ховаються дурні
соромити небо щитами та лейбом – тризубцевим ротом
у тихім болоті в ряснім очереті сміються з поетів,
ганьблять Україну.
Чи їх ото вчили натруджені, сірі, чорнобилем сиві
обдурені вуйки?
Мій боженько тихий, до себе не звиклий, сторукий, дволикий
із пазухи випхав все бидло стандартне,
безмежним накладом табу тиражує і колом межує
отих відморозків, що лізуть сховатись
за душу його величезну.
А вчора було:
із костьолу Ельжбети пішов майже голий святий Августин
повз пробиті вітрини –
спочатку щоб битись, а потім надумав
іти до Панька
лікувати ДЕРЖАВУ…
…Вони красивезні, а ми гомофобні, а ми – оріґамі, життям саморобні,
нас тихцем пограли, ми підари змовклі – тепер розкричались:
нам ґей не товариш!..
Народ заражали на грудях держави
з братками своїми та з Юдою власним.
і вчасно почнуться театри абсурду:
це з нами не буде, бо вже відбулося…
чого від нас треба – зголити волосся?
і трощаться ребра від заздрості й хіті,
бо хтось, бач, надумав зійти на платформу
без наших символік
і бути собою!
17.о9.2оо9

Вийшло друком друге (червоне) англійсько-українське число DzeRkAlo, проект "Big-Band"


Мені здавалось, що написати кілька речень на тему, про яку майже нічого не знаєш, не так уже й важко. Аж поки не взявся за цей текст. На початку гарячково випливли кілька знакових слів і назв: Шекспір, Біг-Бен, червоний павук на синьому прапорі. Але ж література англійською мовою – то не тільки література Британії. Англійською спілкується 15% населення всього світу! Отож, уявивши, перед яким непосильним завданням я стою, вирішив чесно зізнатися, що більшість авторів, зібраних перекладачами і мною грішним під цією обкладинкою, були для мене відкриттям. І відкривати їх було приємно. Тут не тільки стара добра класика включно з тим самим Шекспіром (а його, маю вам сказати, дехто перекладає цілком не школярськи-академічно-занудно!), а й сучасні письменники. Судіть, утім, самі й надсилайте відгуки на мій мейл: 7darkfog2@gmail.com. Завжди радий оцінці своєї праці
А хто забажає продемонструвати мені власну перекладацьку майстерність – надсилайте свої переклади, особливо з польської, якій буде присвячене наступне число журналу.

Отже у даному числі були задіяні такі перекладачі:
Ірина Дементьєва, Антоніна Аністратенко (Едґар По)
Оксана Лущевська (Аделаїда Крепсі, Гільда Дулітл)
Андрій Деревенко (Е.Е.Камінґс, Вільям Шекспір, Джон Апдайк)
Ірина Шувалова (Персі Біші Шеллі)
Сергій Мисько (Вільям Шекспір)
Наталка Дьомова (Оскар Уайлд)
Наталка Пасічник (Ендрю Слоттері)
Тарас Малкович(Редьярд Кіплінґ, Томас Мур)
Набираються автори на наступне українсько-польське (жовте) число.
Щиро ваш гол. ред. ВКВ

Страхуюся від убивства на декілька років тишею,
Замінувавши гнівом себе, щоб вдосконалити ствердження.
За все розрахуюсь у Бога – він більше за нас не вирішує,
Він надто до всіх толерантний. Відточую в серці стержні я

Своєму вампірському кодлу, яке хворіє сюжетами
З євангелія, що від лукавого писане кров’ю божою…
Прости мене, віро, - я не тішусь дрібними моментами!
Хотів би терпіти навік, але, вже пробач, не можу я!
18.о8.2оо9

Посилай мені кулю у жмені життя, я ж – ти бачиш – стою за тобою,
За спиною хрестів і церков на оспіваній серцем Голгофі;
Подивися на лінії рук… чуєш звук?.. помилилась – вони не тремтять,
Ще тримають вони павутину трамваїв – то вона задрижала.
Їх роз’їла іржа, бо усім провіщається баста
За рахунок вітрів, за надгризене грижею сонце…
А я, бачиш, стою, та якою ціною й чи довго?
Борг у бога останній для мене на свято лишився.
Голомозі ліси тамплієрів каміння згризають,
В ризі Київ стоїть, за Дніпром посиніло синами,
Ноги терпнуть в судомах, руки п’ють гнилизну.
Тріснув череп думками, з бою кулі ковтає земля.
Недоказане лізе з могил, вороги одягаються мороком.
Тягнеш волоком сотнище мов, твоє вогнище ніжністю вкрилося,
Хтось на милицях йде в нікуди, по дві драхми покореним кидає,
Ці раби добивають кайло, догрібається в космос підземка,
І ридає кислотним дощем на осиці повішена емка.
Есемеска в кишені вібрує: повідомити – ти закінчилась!
А навіщо життю тепер жить?.. знаєш, більше нема абонентки…
За моменти пізнати плоди і за миті піддатись приманці…
В ґаманці ми втаїли любов. І твоя соковита куля
Розсмоктує серце між ребер, що жінку створили,
Дарувавши нещастя тому, хто, повір, не для тебе старався.
22.о6.2оо9.

Зататуйоване сонце свіжим листом, майже снодійним, майже мертвим.
З кишені розкошуючи містом, тринькаю світло на вулиці.
А вінок на траур заплів із понизаних пагонів очерету.
На проспекті розкрила писок якась яма. Все одно обдуриться.

Бо на дно підуть ті, хто не хтів, тимчасовою славою граючись.
А я плаваю десь поміж морем – хворі риби не бачать наїстися.
Уночі знову буду нічий. Чи не пофіґу те, що я маю чийсь
Потопити важезний хрест, що на плечах зістарених міститься.

Надто схудлі гасають щурі, та бояться пливти на край простору.
На мені солоніє душа – може, зрадою неба присолена.
І втікає від мене усе у вселенським потопі без острова…
Скільки часу лишилось мені, коли гріх цей зарано прискорено?
16.о8.2оо9

Так бажається в простір зі скелі. Так приваблюють заклики смерті.
Сповідаючи свій суїцид, перед богом минувши годиною.
І прострелене наскрізь життя. Дні не будуть еквівалентні
Розмолоченим крихтам з душі. Залишають дощі півлюдиною,

На півслові, з півсерцем, все пів – недопив, недожив ненародженим,
На граніті роздертий хреста чи у ямі братерській закопаний…
Бо не Авеля вбито було. То Адам заповів своє кожному –
Так приваблює істинна смерть, закликаючи в прірву синкопами!

Так бажається вільним померти і повільно згоріти на вогнищі.
Хай застигне в очах циферблат, до сьогодні і так все не зрушиться.
І застелені полем плачі в сірій фарбі старого полотнища…
Я себе не знаходжу ніде, і блукає душа, як заручниця.
12.о8.2оо9