Дорогі друзі!
Фестиваль відбудеться 3 липня цього року в місті Львові на вул. Валовій,18а (Музей ідей) з 14 до 17 години і з 18.00. продовжиться на Лисій горі або в парку «Знесіння» (якщо дасть Бог погоду). Ідея фестивалю полягає в тому, що кожен автор перед тим, як читати свої твори, прочитає на власний вибір будь-який мій. Перед виступом буде демонструватися відеофільм (деякі кадри з мого літературного життя). Серед гостей виступатиме львівський гурт «13-й клас». Вся акція буде зніматися на відео і після монтажу учасникам буде роздано диски з відеозбірником творів. Після закінчення виступів у музеї планується фуршет. На Погулянці очікується бардівська пісня, печена бульба та шпитачки, приправлені напоями різної міцності. Тож нетерпляче чекаю вас!
З повагою – Вакуленко-К. Володимир.
3. 06. 2009.
© Аматорська студія "ASW"

Дитинство, зазвичай, залишає за собою мало паперових спогадів, особливо коли дошкільні роки починалися з літературних обломів. Більшість автобіографів (у тому числі і я) пишуть: «Народився, жив, почав писати з юнацького віку»…
Отже, ще до того, як школа навчила мене читати і писати, навчився вголос римувати слова і вже в другому класі «щось» почав грамузляти на папері. Будь-які зусилля пробитися були марними – «Работница» та «Крестьянка» відписували коротенькі респекти, типу: «Ми Вас послали б, але ви, за віком, не усвідомите, де шукати потрібний напрямок!» «Пионерская правда», «Ровесник», «Весёлые картинки» та й решта дитячо-юнацьких газет і журналів взагалі нічого не відписувала – ну, спасибі й на тому. Хоч як би там було, але «попсово-літературне» життя мене окрилювало до невідомих висот наскільки, що після друку в кількох стінгазетах я почав вважати себе геніальним оспівувачем графоманської богеми. Головним, для мене, був не смисл, а набір слів, що иноді римувався. На сто з лихвою школярів провінційної сільської школи я був тоді єдиним, хто дурів від віршомазанини. Інколи запрошували виступати на шкільних капусниках, але ніхто не підказував, що я пишу не так, і далі села ніхто мене не запрошував. Кому в місті потрібен «колгосп», такого «добра» і в районі було не переслухати. Власне, хоч у радянські часи, а хоч і в сучасні, цінується мажорність, тож що зможе провінційний хлоп, коли в нього батьки звичайнісінькі роботяги? Тож я і жив тим, що забивав свій недорослий болт на їхню «стандартну кумедію». Водночас у далекозорих, злегка зляканих, очах визрівав протест їхньому самодурству, що заперечував їхню дисципліну і моральність. Охрещений поганяйлом «Професор» за свої чотирикутні криві окуляри і битий смаленим вовком Васею Коловоротнім, шукав собі притулку (водночас і схованки) у бібліотеках. Саме з напливом на мене літературних здібностей з’явилося і бажання щось збирати – таємниче і не схоже на нашу повсякденність. За весь шкільний період мого життя захоплювався і філателією, і філокартією, і фалеристикою. Збирав і сірникові етикетки та фантики від цукерок, та лишилася до сьогодні лише нумізматика. Решта захоплень відійшли як обмінний фонд повністю з мого життя. Отже, відповідно, у читальних залах вишукував усе, що стосувалося історії, нумізматики, географії, ґеральдики. Легко запам’ятовував будь-які дати і назви подій, але обставини склалися так, що на істфак поступити мені не вдалося, лише в період формування моєї неформальности щось таки почало з’являтися на подобу нормальних віршів.
Армійські дерева життя насправді не родять нічогісінько, за винятком декількох десятків гнилиць. Мої вісімнадцять місяців армії не залишили за собою добрих спогадів, хіба що часті відвідини ґауптвахти, собаче та щуряче рагу в голодні миті, незаліковані рани, накат на колеса, вошпіталь і «демобілізацію». Та всрана армія вбила мене, залишивши зібрані докупи останки чекати свого остаточного звергнення! Янгол-охоронець добросовісно виконував свою роботу, не даючи мені зогнити на самому розквіті юності, най і наполовину розкраденої. Вже по прибутті на той світ обов’язково накрию йому поляну на всю хмару. Думаю, Бог дозволить це зробити, навіть не зважаючи на те, що моя постійна прописка буде у пеклі.
Реабілітація мого домашнього перебування закінчувалася тим же, що й наприкінці армії. Ще десь близько року мікшував свій шлунок колесами – благо що дістати «товар» для мене можна було майже безкоштовно. Не знаю, що мене конкретно тоді, через рік, глюкнуло, але щось таки спрацювало всередині мене – бажання себе нормалізувати. Спочатку кинув ковтати хімію (щоправда, декілька разів повертався до вживання наркоти, але то ненадовго), потім кинув палити. На щастя, тоді проблем з алкоголем не було –переважно дринчив вайн, який і по сьогодні, якщо не змішую, особливо не п’янить.
Моя спроба реалізуватися в літературі закінчилася розгромною критикою новоствореної газети. Власне, грубий пан редактор ходив місяць до нас додому пиячити і жерти біляші, поки матері це не набридло. Що цікаво, навіть прізвище мав відповідне – Скоромний! Знову смерть поезійним тарганам і відповідно глобальна тиша, яка зупинила будь-яке бажання друкуватись аж на вісім років. Серце залишалося спокійно-довірливим, тож через жаль до особи жіночої статі вирішило собі ухопити мить, тобто одружити тіло з тілом. По-інакшому я б це і не назвав, бо той шлюб будувався лише на надії, що щось таки в мені зміниться. Тримісячні зустрічі знесли-таки своє каміння в одну спільну яму. Після боротьби у самому собі з різними бур’янами визріло нарешті щось схоже на квітку. І, незважаючи на те, що її декілька десятків разів переїхали автомобілі, я назвав її коханням. Навіть накалякав щось закохано-попсове, і один невідомий музикант поклав те все на музику…На забаві завжди знайдеться свиня, якій до блювоти погано, а отже, доля тих віршів була померти нереалізованими. Через півроку спільного життя зрозумів, що горілка і цигарки не такі вже несмачні. Батьки вимагали перемир’я – термін дії миру затягнувся до народження першого сина. Після підсумування всього прожитого вирішив, що залишок мого життя не дає вибору зникнути надовго. Иноді в сімейному житті відбувалося щось веселе – жінка любила посиденьки і братсько-сестринські відвідини. Мені довелося вибирати поміж нормальністю і гопотою. Друге почало насідати на свіжопоголену голову з невеличким чубчиком «для запаху». З мене почав формуватися алкоголік, і коли, при завершенні нашого шлюбу, почали бахкати з усіх сторін родичі у дзвони на пожежу, мого нетривалого, але до повного знесилення пияцтва було вже не відвернути. Ніхто не знав того, що я ще за три роки до урочисто-пам’ятної дати нашого розлучення почав по-скотинячому блядувати, знаючи наперед, що кіна не буде. Слайд-шоу моєї подвійности передвіщало спокій.
Все-таки в літературі за часи мого «ув’язнення» відбувалося дещо і яскраве. На слова одного мого вірша була написана музика, і пісня отримала друге місце в обласному конкурсі. Творик непоганий був, але, на жаль, оригінал не зберігся. А під час виборів у мерію таки надрукували одну хвалебну оду в політичній газетці. Звичайнісінька пупсня, але віршик був щирим і писаний не на замовлення. І вже незадовго до розлучення я почав справді знаходити свій шлях у літературі. Випадкова зустріч – і літературне об’єднання району серед зими розкрило переді мнов свої залізні двері. У лютому – перші літературні зустрічі, членство в об’єднанні, в якому старий алкоголік бувалої пупсні громить молодь в пух і пах, з розрахунком, що його злякаються і більше ніколи нічого не напишуть. А я сказав тоді сам собі: «Ні, пане, я надто довго тинявся біля зачинених дверей, і ось мене запросили зайти. Тож позбутися мене, без мого на те бажання, у вас не вийде!» Підсумок: навесні починається друк у періодиці, на літо я вже перемагаю діда метафорично! Дідо ще чотири роки по тому п’є кров, але… вже зі своїх однолітків. Ми, молоді, створюємо альтернативне угрупування, яке хоч і слабеньке з літературного погляду, але ще існує до сьогодні.
Надалі вже зміни кличуть, і я перебазовуюсь зі своєю старенькою друкарською подругою «Continental» до східної провінції Юзівки. Там швидко знаходжу потрібне русло і входжу до иншого літоб’єднання. Часто друкуюся в пресі та й заводжу свою першу нет-сторінку. Але та дівчина, яка надала мені притулок, все ж таки надавала мені лише притулок – і я це зрозумів через півроку спільного життя. Треба було повертатися домів: моє побиття в п’яній гоп-компанії (я знову почав відпускати патли, зробив цвяшок-пірсинґ і почав нормалізуватися у своїй неформальності) – струс мозку та решта –
вимагали тільки спокою. Ще кілька разів їздив на літтусовки в провінцію, ще декілька разів подавався на друк до газет, але подальше знайомство з укрсучлітом повертало мене домів. Стара подруга «Continental», гублячи ненароком сльози-клавіші, вклонялася новому гостю мого дому – комп’ютеру. Зважаючи на своє непотрібне положення, відбула потихеньку в сарай. Раніше у монголів сараєм було щось на подобу палацу, тож, зважаючи на свій старенький вік, вона, напевно, подумала по-монгольському.
Почався переломний період моєї творчости, а саме: інтернет-видання, публікації в альманахах, перемоги на поетичних шоу, знайомства з першими іменами-знахідками. Знову тусуюся в рідному літоб’єднанні, далі розширюючи свої приховані можливості. Звичайно ж, при підключенні до Інтернету першим був порносайт, але, швидко зрозумівши, що не те мені потрібно, я почав шукати поетичні простори. Моє ламерське бродіння в мережі все ж таки відшукало щось «патріотічєскоє» - а ля Леся Українка та Василь Стус. Не пішло. В Інтернеті вже давно відбувався флуд без паровозної лірики – звідки мені, не виходячи за межі провінції, було знати, що щось инше відбувається в літературі? Все ж таки, дивлячись на тематику инших авторів, кинув те, що мало кому коли читав. Купка моментів, віртуальні дєфочки, замоніторена любов. Колишні ламери, нинішні чайники швидко мене обламали, і я попер на сайт знайомств. Ну, боюся я порожніх стін, то що мав робити? Бажалося-то нарешті справжнього! Глянувши на ті самі піськи-морди, що і на порносайтах, послав усе нах і пішов шукати щось літературно спрямоване. «Инше» принесло мені як письменницьке задоволення, так і – згодом – справжнісіньку віртуальну революцію, а після мобілізації справжнє і щире знайомство. Початок був таким самим, як і на минулому сайті, – а ля патріотизм, облом, наступним кроком – облом тих, хто думав, що я нічого не вмію писати, окрім пупсні! Майже зіпсовані мої ламерські нерви повернули мене на минулий сайт, де я беру участь у дитячих конкурсах з творами наших провінційних поетів і вони перемагають. Згодом отримують призи і инші наші з літоб’єднання. Переходжу потихеньку на верлібри, ще навіть і не усвідомлюючи, яку стилістику обрав для себе. На черговому літзасіданні обирають голову, а мене проголошують його заступником. Згодом вирішуємо організаційні питання, їздимо з головою до области, запрошуємо обласних літераторів до нашої провінції. Беру участь із сирим матеріялом у семінарі молоді, мене бомблять, відгавкуюся і я у відповідь. Образливо те, що слухати ніхто не хотів ті самі відшліфовані тексти! Щоб типу не ображався, кидають соковиту кістку у вигляді почесної грамоти від СПУ моєму синові. Ще двоє з літоб’єднання теж отримали грамоти. Синову ж я віддав директору школи, де він навчався (самого його я не брав на семінар), і її вручили йому на останньому дзвонику при всій школі. Чотирьох молодих поетів із літоб’єднання надрукували в обласному альманасі. Мені ж доступ на харківські видання закрито і донині, аякже – гризся з відомим критиком і поетом! Але ми з ним розійшлися, до речі, кожен при своїй радості. Він тішився з того, що я не набив йому пику, а я зрозумів те, чого маю від себе вимагати надалі. На той час у мене серед знайомих були вже яскраві сучасники, критики, близько десяти нет-сторінок і непогана віртуальна тусовка.
Спрагле літо повністю мене поглинуло в свою розжарену пащеку сучасної літератури. Знову віртуальне кохання, щоправда, виважене й обережне. Збираюся на зустрічі до Львова, навіть незважаючи на провокації з боку провінційних друзів. Незабутні друзі, безока любов, гопи і «розвод на бабки» по-львівськи, п’яні пам’ятники, нестримано-слізне прощання… Але саме тут янголи міста мають поховати мене на свої крилах, коли я помру. Я вже відчував, що від’їжджаю ненадовго. Ще тоді, в останній день прогулянки по Львову, на Погулянці, знайшов стару циганську обручку. Доля мала мені посміхнутися саме на заході країни.
Домів повертався голим, але щасливим. Панки люблять дорогу, особливо коли її загадки не можна передбачити наперед. До Києва на квиток вистачило, трохи синьої «Прими» в запасі, батон і майонез на двох і повний хаос у важелезній сумері. Щоб повернутися, не обов’язково топити копійчину у фонтані, варто лише оцінити в собі, наскільки ти полюбив це місто і що ти втратиш, коли лишишся сам на сам із ним. Далекий схід не залишив у серці слідів, а от Львів… Тоді він був цнотливим, майже чистим, спокійним та водночас анархічним. Мене дивували брудні панки біля «Жаби», небачені до поїздки готи, емо, растамани. Я ще слабенько сприймав на слух більшість розмов, але відчував у кожній карбі слова безцінний скарб! Той скарб, який на Харківщині ми просрали ще у тридцять дев’ятому!
Під час гостювання на Львівщині мені люб’язно надала свої апартаменти для прожиття моя розвіртуалена подруга-критик. Саме у неї в дорогу накачав на емпешник української ейфорії, тож загасити свій сум у потязі вистачило на п’ять годин. По прибутті до Києва швидко відшукав приміський вокзал. Через годину була електричка до Ворожби, саме в моєму напрямку. По прибутті, після тригодинної прогулянки, уставна психіка ментів не витримала, і мене попросили пред’явити аусвайс. Щось їм не сподобалося в печатці, і мене попросили пройти з ними до відділення. До відділення не дійшов – хотілося курити, і я попросив цигарку. Після нишпорення у моїй сумці та обнюхуванні й без того смердючих шкарпеток мене відпустили, давши навіть цигарок і вказавши навіть, на який перон прибула моя електричка.
Ніч у Конотопі закінчилася повним пофіґізмом. На ковбасу мене не відправили, потяг через вісім годин, мобілка здихає, в кишені десять знайдених копійок, у валізі зелені жерделі. Після п’ятнадцятихвилинного прилюдного поїдання недостиглости якийсь добрий алкоголік налив сто п’ятдесят грамів полтавського шмурдяку, а бабця дала пару яблук (дай, Боже, їй щестє за оскому!) і невеликий шмат сала… Хліб снився весь сон. Здохлі шкарпетки загострювали нюх пасажирів, що очікували поодаль.
Після прибуття вранці до станції Смородино вирішив роздобути собі на поживу зеленця, та й зі своїми засмоктаними патлами і п’ятиденною неголеністю не став чекати на прихід органів, а попрямував ловити авто. Незабаром щось таке запорожне мене підхопило і повезло трасою. Мужик був що треба. Питати їсти було соромно, а от курити таки вициганив. На повороті спинився і сказав, що він далі в село, а мені по прямій. Згодом треба було звернути, і через поле, дорогою, я попрямував до найближчої станції. Через поля транспорт не їде, але хліб смачний навіть у початковій стадії. Упіймалася б тоді миша – бути б їй смаженою, хоч сірники я придбав на знайдений гривеник. По дорозі поблизу села перепитав у бджолярів, скілько мені ще до станції, стрельнув пару цигарок і рушив далі.
Невідоме село розкидало свої ласкаво просячі долоні білим стиглим наливом. На диво селяни на сварили за ябка – можливо, мій зовнішній вигляд наскільки здивував людей, що, розглядаючи мене, вони не замислювалися, що буде із садком.
Нарешті станція – і поїзд швидко несе на мій передостанній притулок: Харків. Як завше, менти виповзають у Харкові з потаємних дір метрополітену. На запитання: «Ваши документы» знервовано відповідаю: «Заїбали вже, я домів повертаюся з гостей!» Мусори зніяковіло запитують: «А ты шо, панк?» - «Ну так!» відповідаю, намагаючись сказати з галицьким акцентом. «А куда едешь?» - «Ізюм, вуйки, Ізюм – живу я там!» - «Ну, счаслівої дорогі!» - і, не маючи ніяких підстав більше мене затримувати, відпускають. Домів лишилася якась сотня кілометрів і три пішки…
І раптом вибух у моєму звично самотньому житті. Дзвінок, у слухавку – коротке: «Здається, я в тебе закохалася…» - і кінець зв’язку. Передзвонюю, перепитую, чи бува не помилилися адресатом, уточнюю, що ні, й роздумую. Сірникам сліпоокої попередньої закоханості так і не збулося запалити вогонь. З недовірою, але все ж таки з надією, що то не є сіро-пурпурова квітка заїждженого кохання, пливу по течії. Най буде, що буде, я вже стомився. Незабаром ми зустрілися і розчинилися в обіймах одне одного по-справжньому. Жаль, але справи не відпускали мене, тож ми очікували кінця осені.
І ось, нарешті, жовто-червоні стрілки листопаду спинилися в зеніті львівської свободи. Серце вже знало, що його більше не обдурять. Як довго я шукав те, чого мені бракувало все життя! Але чи варто описувати те, що насправді ти відчуваєш? А відчував я все те, що могло тільки відчувати серце!
Новий, дві тисячі сьомий, був каламбурним і водночас успішним. Почався з одруження, тимчасово продовжився лікарнею. Далі впевнено рушив до успіху. Середина зими почалася з реалізації першого літпроекту, який я обіцяв дітям-поетам зі своєї провінції. Альманах ізюмської поезії вийшов нашими з дружиною силами, за власний кошт, навіть незважаючи на те, що після нього нерозпродане ледь не їли. Тоді був завал з грошима. Провінційна влада була неспроможна навіть для дітей викупити авторські примірники, зате згодом надала мені статус почесного громадянина Ізюмського району. Багато дарував людям, навіть не жаліючи – хотілося все ж таки лишити світло таким самим поетам, як і я. Цей звичайнісінький альманах сільських дітлахів читають сьогодні в різних областях і навіть у інших країнах світу!
Упродовж року я завойовував вершину за вершиною, повноцінно входячи в укрсучліт, спробував координувати недитячі проекти, наживав перших ворогів і формулював перші заперечення підкупному суспільству. Намагаюся боротися в собі за якість і вичищаю все віршоване до йоти. Друк у декількох журналах і альманахах зробив серйозний підйом у моєму творчому житті.
Моя присутність на форумі видавців ледь не скінчилася для мене фатально. По входженні в сучлітівське коло я зрозумів, що виступ має злостивий характер: після якоїсь акції голові дають можливість відпочити від літератури і потрудитися на благо розпивання спиртних напоїв. Алкоголем не закінчився «Кефір», зате закінчився «На Літ». Це продовжилось і на форумі. У Києві я колись ще боявся пити – проблеми з ментами пам’яталися ще з юнацького віку. Тоді (ще задовго до розвалу Союзу) нас трьох, заїжджих туристів, загребли на п’ятнадцять діб нібито за антирадянську агітацію. При обшуку нам, молодим лохам, підсунули якісь папірчики. Нас били, і, бувши молодим і недосвідченим, я таки підписав маляву, що то наші листівки. Не знаю, як тоді склалися обставини, але нас випустили і наказали негайно повертатися домів. Тепер, спостерігаючи в поїздках за мусорськими племенами, можу впевнено сказати, що гірших, ніж у Харкові, собак немає. Але соррі – трохи відійшов від теми. Так от. На форумі я не мав жодного виступу, що мене суттєво образило. Завше знайдуться друзі, які втішать твоє знервоване нутро. Того разу це була поетка – гостя з сусідньої країни, яка й сама схильна була до алкоголізму. Перший день минув без пригод, другий… Дружина тоді ще не розуміла, за яким принципом я випиваю, тож без скандалу не обійшлося. Тоді між нами ще не було повної довіри, не повністю були вивчені характери. Тож у вибуху ревнощів вона показала свій непередбачуваний характер і (вагітна!) побрела серед ночі домів. Я розумів, що роблю, знав, що буде, але майже не контролював своїх дій. Чесно кажучи, часи час змінює людину: зараз я відучив себе заздрити людям, але тоді позаздрив їй, бо вона мала виступ. Міг мати і, якби не наковтався пива зрання. Вперше я повівся стосовно неї як сука, але після того вже не було між нами значних проблем. Гостю я обдурив: напився в дрин, щоб продемонструвати щодо неї повну неспроможність, і ми розбрелися. Вона сіла в таксі, а я попрямував до «Жаби» з Президентом лаятися. Після кількох нецензурних реплік толерантні менти не витримали і забрали мене з собою в райвідділ, що на Чорновола. При обшуку не знайшовши в наплічнику нічого, окрім книг, мене відпустили на поталу своїм наркоманам. Спроба битися не дала нічого, крім ножа під животом. Проте ціною МП4-плеєра, мобільника-жабки та срібної обручки мене цілого й неушкодженого полишили серед ночі на вулиці. Далі моє прямування посеред траси не скінчилось самогубством – хоч я показував жестом, щоб мене вбили, водії просто дірявили пальцями скроню. Раптом протверезів і зрозумів, що не все ще втрачено і я можу завтра бодай щось виправити. Добрів до знайомого панка і виснажено заснув. Мобільник настільки був глючний, що я навіть тішився, що його взяли, а от без музики я не живу. Латунну обручку з трипільським візерунком натомість відібраної я вже наступного дня, помирившись із дружиною, знайшов у якомусь підворітті й узяв це собі за особливий знак вищої опіки. Я довго тоді не пив.
До галицького алкоголю мене пристрастила, як не дивно, не література, а робота, на яку я влаштувався. Тяжка праця, нічні зміни – начебто все компенсували стограмові посиденьки при обіді. Після форуму я змінив роботу на легшу і менш алкогольну. У сім’ї все налагодилося – ми очікували народження дитини. Останній спільний виступ у нас був у Києві наприкінці жовтня. Поїздка скінчилася трагічно тільки для моїх чобіт, а для нас була вдалою – навіть додому зручно доїхали автобусом.
Новий рік розпочався народженням сина. На деякий час літературна діяльність завмерла. Але вже з весни я укріплюю свій статус, завойовую авторитет серед грандів поезії та роблю з ними проекти. На той час менти мене перестали чіпати, навпаки, після кількох сутичок із російською політикою встановлюють наді мною захист. Координую купу проектів, які для багатьох літераторів стали першими публікаціями і ввели їх у літературне середовище. Саме тоді почав розрізняти в літературі штопаних ґандонів, які коштом тусовок і видання власної книги вибиваються нагору, щоб неприязно ставитися до мало розкручених. Оголошую себе «могильним поетом». Співпрацюю переважно з маловідомими, але набагато якіснішими, ніж генії конвеєрної штамповки. Багатьох тепер бачу з власними книгами, але, як і раніше, вони людяні й щирі. У вересні на Форумі видавців висуваю на друк укладений проект, куди ввійшло близько 50 маловідомих авторів з усіх частин України, а також із-за кордону. Щоб не бути багатослівним, даю нижче опис, як це було.

(см.ФОРУМНИЙ ЩОДЕННИК АЛКОГОЛІКА http://wakulenco-k.livejournal.com/18398.html)



…Кінець осені пам’ятається мені купою фестивалів і адмініструванням більшості з них на сході країни. У зв’язку з тим, що у мене виникли нагальні справи на сході, я скористався можливістю заодно й пофестивалити там.
Останній фестиваль і виступ того року відбувся у Львові. Після декількох розмов-зустрічей з колишніми моїми друзями, які видали власні книги і починали вмощувати свою дупу вище всіх, повністю розчаровуюсь у чесності сучліту. За куплене слово я не маю жодного бажання боротися. Все ж спроба розгадати таємницю, що ж таки відбувається з у літературі, вилилася в критичну статтю, яку іноземці швидко підхопили на свої сайти. Нею й почався цей рік.

(см.Культура на конвеєрі http://wakulenco-k.livejournal.com/26451.html)


Про рік, який ще тільки доходить свого зеніту, не бачу сенсу розлого писати, бо хто його знає, які наміри вдасться реалізувати. Але зневіра в літературі спричиняє боротьбу проти мейнстріму з його практикою підкупу й лицемірства. Власний стиль оголошую контр літературою. З’являється ще більше ворогів, але й багато нових спільників. Видаю власну збірку віршів і перекладів. Стаю кореспондентом і координатором одного літературного журналу, видаю свій, який користується неабияким попитом, організовую літературні акції та фестивалі, протестую проти моральних комітетів, які доскіпуються до кожного слова й при тому не роблять нічого якісного в літпроцесі. Проте зберігаю нейтралітет стосовно політичних інтриг. Жаль, що через довбану кризу та погане фінансування культурного життя я багато чого не зміг провести. За власний кошт це важко. Знову запрошують виступати на схід, у рідне місто, де я нещодавно оголошений почесним громадянином.
Скільки я ще житиму – не знаю, та й ніхто не знає про свою смерть, але те, що залишуся для когось ворогом, а для більшості – людиною, я знаю напевно. Дехто ненавидить мене лише за те, що я панк, дехто просто тупо заздрить. І я таких хочу поспитати: «Чому ж ви боїтеся зробити щось для суспільства, для тих, з ким ви тусуєтеся? Чому ви лякаєтесь втратити своїх спонсорів і не можете сказати про них правду? Невже для вас головне бути штампованою лялькою тусовок? Але що залишите після себе, коли є в суспільстві лише тимчасовими?» Не женіться за славою. Я спробував і зрозумів те, що вона мертва. Лишіться ровера, коли він розвалений; головне – знаність і повага в літературній богемі. І, будь ласка, не пийте за мене ні краплі, коли я здохну, бо моя печінка скоро не витримає пити за тих, хто наказав нам довго жити. А може, суспільно почати боротися проти алкоголізму? І багато митців, і я так само, будуть вдячні за те, що якісна література житиме. Встаємо, непідкорені, мало від нації відрізнятися лише віршопомазанням. А там і сама нація за нами підтягнеться. Бо якщо риба гниє з голови, то чи не є наша богема саме головою риби?
18.о5.-о1.о6.2оо9

Останнім часом Місту сниться один і той самий сон. Ніби на сірих долонях зникла важелезна бруківка, спина звільнилася від обвислих будинків, а на плечах немає погонів готелів. Місто – ніби людина: відчуває полегшення і дихає на повні груди пліснявим, вільготним, їдким повітрям своєї несонливої буттєвости. Що б не витало у тому повітрі, сьогодні місто тішиться з того і прямує кудись у невідому долину, насолоджуючись малоходженою дорогою. Вітер по-рідному закручує довгі кучері і схиляється до вух, ніби хоче сказати: «Спи, ти сьогодні вільне!» Дорога підіймається десь до зеленої плями Погулянки, але ноги, залишаючи на ледь прозрілій траві сліди важелезних берців, неслухняно звертають кудись убік, до смуги дзеркально-смарагдових боліт. Чомусь місту надумалося йти напростець, і невідомо звідки з’являються на лоні болота чорні зуби корчів. Перший, другий… Йой, леле! Третій корч розкручується догори мокрим черевом, і Місто опиняється по шию в трясовині. На березі починають з’являтися люди – десятки, сотні, потім уже й тисячі. Якісь дітлахи тицяють кривими пальцями на тіло в багнюці і говорять: «Мамо, а можна, я камінчик кину?»
- Та най, сину, не займай, воно само втопне!
- Але це так довго, а я хочу, щоб зараз! Хочу бульки по болоту побачити!
Для Міста минають секунди, години, дні, й нарешті його зусібіч охоплюють холодні сумні води. Місто втопло – і моментально ряскові кружечки загладжують м’яку порожнину в глибинах. На березі починає смачно пахнути шашличним димом, бахкають дешеві петарди та ріже навпіл небо веселий феєрверк. Гримлять музгурти барабанами, щоб не чулося людові примітивізму рим і слів, джазмени готуються до виступу, щоб відлабати за чужу подачку сповна, люди п’ють палене пиво з отруйними домішками, а дехто баламутить своє нутро згубним для нації етилово-священним напоєм. Раптово упевнений голос над усім цим, перекриваючи будь-які звуки навколо, оголошує: «А спонсором, що люб’язно надав болотяну багнюку для цього сакрального ритуалу, є корпорація «Культурне оновлення»! Для приїжджих приємна новина – завтра може мелькнути на дно і ваше місто! Слава нашої корпорації сягає небачених висот. На нашому рахунку Харків, Станіслав, Житомир, Юзівка та ще багато инших...» Під гучні оплески п’яні люди починають розповзатися хто куди, і скроплене зимним потом Місто… просинається, знову нав’ючуючи на себе гуркотливі автомобілі, будинки та готелі.
Як оновлене, чому його – з німецько-польськими будинками – хочуть псевдооновити? Чим і як? Внутрішній голос відказує Містові: «А що ти хотіло – майже все, що в тобі відбувається, є фікція. Просто декому треба омити брудні гроші, при цьому ховаючись за власні лозунги на кшталт: «Місто відкрите для світу, або культурна столиця країни!» Та само ж роздивися навкруги!»
Справді, щось важке постійно клекоче в грудях. Такого не було ні при австріяках, ані при ґебреях. Ієрархія вишиваних свят не була на ті часи заїждженою та заангажованою. Люди були по-справжньому щирими, відвертими, і мало хто проклинав іншого у спину. Але кому ж нині вигідно викидати бабло зі своєї кишені для того, щоб мене перетворити на «їхньокультурний» смітник? Ті бабки, за які ще доведеться неодноразово відмазуватися перед Столицею. Чому я, майже тисячолітньої давності, лишаюся таким же щирим і не потребую ніякого чищення моєї душі! А знаєте чому? Бо я вже старе щось змінювати! Тож чому найстаріша свиня харчить, що вона надмодерна? А урядовці (між иншим – теж переважно древнього віку або молоді, яким більше ніде заробити!) волають у рупор своїх губ: «Ось ідіть до нас, у нас прапорці – дивіться, які яскраві! Відреставруємо, надмалюємо і перефіґлюємо наше місто. Гляньте, який будиночок наша люба влада від-над-пере… одним словом, файний будиночок, а ми ще такий від-над-пере, ось тільки підтримайте нашого кандидата – старішої людини в світі вже не знайдете! Він був ув усіх партіях, у нього мандатів, що у місті банків!» Справді, від цих «від-над-пере-агітаторів» передоз інформації може статись, добре, що маршрутки через Кульпарківську часто їздять. Але чому ж той крикун не показує, що за фасадом Потьомкіна твориться? А за будинком смердючі смітники, ґрафіті на три літери та бомжі у викинутий унітаз пісяють. А на іншому боці намети агітаторів: костюмовані клоуни продають лохам халяву відомої неіснуючої фірми. Вони потім діляться поміж собов – жадоба серед пішаків буває рідко. Щоправда один обраний кандидат уже бажав з усіх тих торговців злупити подвійну мзду, але якось відлягло усе, коли шалені бакси «згоріли» в одному з моїх банків.
Але ж були часи, коли все вирішувало не бабло і люди виборювали собі не піар, а свобідну країну. І неприязнь до непокірного народу ще й досі розпльовує туберкульоз сибірського холоду. Скільки тоді після москальського «оновлення» було зруйновано і розбито! Ще й досі похмурі таблички на каплицях нагадують про ті часи. А вже сьогодні инші насолоджуються піаром (і солідними дивідендами!) від встановлення пам’ятників на честь справжніх героїв нації. Але герої плачуть бронзовими і кам’яними слізьми, бачачи, що за те, за що боролись, тепер соромно. Напівсита нація, посивілі діди без будь-якого соціального статусу, ситі мордяки мажорів і сміття, сміття, сміття… Вельмишановного героя країни досі (вже пам’ятником) охороняють менти за вказівкою вічно живого таємного маршала КГБ & НКВД. А раптом знову з німцями почне рятувати мене від занепаду? Власне, його ж маршальською рукою, швидше за все, розігнано панків біля «Жаби», на черзі – студенти, що мирно вилежуються на зелені «клюмби біля великого Франка», не забудуть і про тусовку біля «Коника», і той же маршал зі своєю бандою моментом перейменують сленґову «Жабу» на заїждженого попсою й агітацією Шевченка, а «Коника» повернуть князю Данилу. І навіть прикріплять до нього караула у вигляді пам’ятника його нелюбому синові Леву… А там недовго лишиться, щоб і університет закрили…
Старі кабінетні воші борються за кожен квадрат вільної аудиторії, затято не звільняючи місця для молоді. Але й після кожної смерті існує на вакантне місце хабар. І парять юні мозки викладачі, насолоджуючись щоденними студентськими невдалими спробами знайти заданий матеріял. Вузівську програму теж від-над-пере-оновили: вставили в порожнини власного глузду іноземні імена, щоб виглядати велемудро перед зеленими абітурієнтами, втиснули довжелезні плани в мізерні навчальні години й тижні, щоб у результаті до п’ятого курсу студва ледь не зсунулася дахом. І задля чого? Серед старперів на першій своїй роботі не знаходячи однодумців, вона обвинувачена врешті, що нічого не вміє робити, звільнена, і ось уже спеціалісти підмітають мої судини-вулиці, ліплять на мої долоні квадрати бруківки, фарбують шевелюри моїх будинків у фантастичні кольори, клеять на мою обмиту дощами шкіру псевдотатуаж агіток… А решта, та, що з червоними дипломами, стоїть на біржі… Ні в тих, ні в інших не стало чи то грошей, чи то зв’язків, щоби вдертися на коритні місця. Зате мажорним діткам можна запросто замовити диплом через Інтернет, навіть не навчаючись і не бігаючи по аудиторіях.
Багацько студентів їхало до Києва під час помаранчевої революції. І переважно не за гроші. Зараз натомість виринуло назовні найстрашніше – зневіра. Церква перестала захищати людей, а з тих прихожан, що ще ходили до храму, намагалася злупити якомога більшу офіру. Парафіяни забували про справжнє, йшли до соборів похвалитися своїми новими суконками, нафарбованим волоссям і лише за старою звичкою віталися: «Слава Ісусу!», тримаючи за спиною камінь у вікно сусіда. А вийшовши з храму й відійшовши на якусь віддаль, уже й полаятися собі дозволяли, і поклясти досхочу. А що? Ласкаво просимо до пекла! – і всі готують пересмаженики, знаючи свою неминучу долю наперед.
…Якось растаманистий поляк, фотографуючи «Олівець» , із захватом прошепотів: «Я відчуваю, як у цьому місті б’ється серце правди!» Зробив знімки і розчинився десь серед юрби. Ще не одного Ґонґадзе буде вбито, поки не розкрутиться правда їхнього «культурного оновлення»!
28.о5.2оо9

НІЧ

Багряний та білий відкинуто-зниклий,
в зелений зі жмені летіли дукати,
а в чорні долоні збіговиська вікон
розкладено жовті палаючі карти.

Бульварам і площі було, як крізь лінзи,
на хатах синіючі бачити тоги.
І тим, які бігли, мов жовті порізи,
вогні обручили браслетами ноги.

Юрба – густошерста втікаюча кішка –
пливла серпантином крізь двері комори;
кожен бажав протягнути хоч трішки
грудомаху зі сміху, відлитого в горлі.

Відчувши убрань закликаючі лапи,
їм посмішку в очі я ткнув; для наруги
вдаряючи в жерсть, реготали арапи;
над лобом розквітчано крила папуги.
1912

РАНОК

Замружив очі зливи залп.
А за
решіткою
щіткою
залізних думкою дротів –
перина.
І на
ній
зірок здійнятих
так легко сперлись ноги.
Оги-
дні ліхтарі –
царі
у діадемі газу;
очам одразу
дивитись стало боляче
на вражий цей букет – повій бульварних плаття.
Строкаті
жарти
сміх клює
з отрути
золотих троянд
підряд
зигзагом.
За гамір
намір
змить з очей образу:
раба
хрестів
страждаюче–спокійно-хаотичних,
гроби
хатин
публічних
схід кинув у єдину полум’яну вазу.
1912

ПОРТ

Студені води під нутром билини.
Її порвав на хвилі білий зуб.
Виття труби – так ніби лине
любов і похіть міддю труб.

Човни в колисках переправи
при грудях доків-матерів.
В оглухлих вухах пароплавів
блищать сережки якорів.
1912

ЧИ ЗМОГЛИ Б ВИ?

Одразу я розмазав карту будня,
плеснувши фарбою з стакану;
я показав на блюдці студня
овали вилиць океану.

А на лусці жерстянки-риби
зчитав я гуки свіжих губ.
А чи
ноктюрн заграть
Могли б ви
На флейті водогінних труб?
1913

ВИВІСКАМ

Читайте залізні книги!
Під флейту позолоти букви
Полізуть прокопчені сиги
І золокучерні брукви.

Якщо вже веселістю пісні
закрутить сузір’ями «Маґґі» –
уся ритуальна дійсність
свої поведе саркофаги.

Коли ж бо, похмурі та сірі,
загасять ліхтариків знаки,
кохайтесь під небом трактирів,
фаянсових чайників маки!
1913

ВІД УТОМИ

Земле!
Дай розцілую твою лисіючу голову
клаптями губ моїх у плямах чужих злотоцвіт.
Димним волоссям пожежа очей із олова
дай обійму я обвислі груди боліт.
Ти! Нас – двоє,
зранених, загнаних ланями,
здибилось іржання загнузданих смертю тварин.
Нас дожене дим із-за дому довгими дланями,
тьмою замулені очі зогнилих у зливах жарин.
Сестро моя!
У притулку імущих віків,
Можливо, ще матір знайдеться;
я їй кинув кривавий піснями ріг.
Квакаючи, скаче по полю
канава, на листяних ратицях
нас зневолити
мотузками грузних доріг.
1913

ПЕКЛИЩЕ МІСТА

Пеклище міста вікна розбили
на крихітні, пастками світла, пекельця.
Руді чортенята, здіймались автомобілі,
Гудками вриваючись майже до серця.

А там над вивіскою, де оселедець із Керчі –
збитий дідуган намацував окуляри
і заскиглив, коли в надвечірнім смерчі
трамвай на розгоні здибив фари.

В дірках хмарочосів, де тліла руда
і залізо ешелонів збилося стоком –
ревнув аероплан і звалився туди,
де в ранкового сонця витікає око.

І тоді, – ліхтарів зіжмакавши ковдри, –
ніч накохалась – їй ледве стоїться;
а за сонцями вулиць, п’яно-хоробрий,
знічев’я дибав поморщений місяць.
1913

НАТЕ!

Через годину звідси в чистий провулок
по людиську витече ваш надмірний смалець,
а я вам відкрив скільки віршів шкатулок,
я – безцінних слів своїх марнотратець.

Ось ви, чоловіче, у вас на вусах капуста –
десь-бо в борщі не устигли ви ложкою;
ось ви, жіночко, на вас білила густо,
ви, мов устриця, з мушлі вибрались зморшкою.

Всі ви на метелика поетичного серця
напосіли, здираючи бруд із калошів.
Юрба озвіріє і буде тертися,
защіткують ніжками стоголові воші.

А раптом сьогодні мені, нечемному гуну,
не закортить більше перед вами кривлятись –
і я розсміюся і з радістю плюну,
плюну в лице вам
я – безцінних слів своїх марнотратець.
1913


Переклав з російської нещодавно

Вийшов друком 5 номер луцького молодіжного журналу «Птаха»
Зміст:
Стор.3: Доживемо до понеділка (спроба уникання агресії та страху)
Стор.4-6: Інтерв’ю з DJ MAXом FREEMANом
Стор.8-9: Гоу віз мі (подорожі автостопом)
Стор.10-11: Прогрес чи регрес
Стор. 12-13: Мамадея-4. Соціяльний психоз. Чотири розмови
Стор.14-15: Його величність хіп-хоп. З чого все починалось.
Стор. 16-17. Дірочки в тілі, або що таке пірсинг?
Стор. 18. Любов живе три роки. Відгук на книгу Фредеріка Беґбедера.
Стор. 19. Лаборантська. Спроба кинути палити
Стор. 20-22. Ґеноцид нації. Роздуми на тему абортів.
Стор. 22-23. Новини
Стор. 24-25. Великі люди. Чарлі Чаплін.
Стор. 26-27. Віршина. Вакуленко-К. Володимир
Стор. 28-29. Спорт. DJUICE гол та футбольний фрістайл.
Стор. 30-31. Новинки кіно, музики, комп’ютерних ігор.
Стор. 32. Фотопозитив.
Головний редактор: Ольга Ляснюк. Наклад 1500 прим.
З питань придбання журналу (глянцевий журнал формату А5) відписувати на мейл: info@ptaxa.com.ua. Передплатний індекс: 37499.

ЧЕРПАК ЛАЙНА В ЦИСТЕРНІ ДЬОГТЮ

Лайно теж нічого, коли ним обмазати вулики
І поставити головного бджоляра опудалом напроти.
Можна запросити було б почитати щось своє Вакуленка,
Того, що із міста К., і того, що реальний на дотик.

І най би бджоли, заради вакацій, позліталися його підбадьорити
Та й не смерділи б медом, вислухавши до кінця антиполітичну промову.
Глухим – сурдопереклад, незрячим – скляне третє око, решті – чухати бороди…
Він скаже, напевно, усім : «Мені ще так-сяк, а народу – ХУЙОВО!

Народу – тернові кайдани і в полі по всіх кулемети,
Народові – право без права жити, народу – не пряник медовий.
Народ на цвинтарних іконах навіть вмирає кнехтом,
А ви погляньте на себе – чи плачуть по нас ваші вдови?»
27.о4.2оо9
Я ЗАПЕРЕЧУЮ!

І знов натикаюсь на ваші облуплені морди,
На вишиті вашими кулями тюрми,
На вашу банальність, на рвані акорди,
На гумові жопи попсового штурму.

А десь у помийниці плавають черви –
Останки облущених східних обрядів…
Ішов би кудись, та обжиті печери –
Щоб геть від безмозких слабких міліардів.

Війна срібляками постукала в вікна,
У душах гармошок назовні відкрилась
Земля –
Ворухнулась, убита й нерідна,
А ми кайфували від бушачих крилець,

Вливали ув очі задурно спиртного…
Обличчя почокались, вийшли на протяг
І босого бога пустили в дорогу,
На вічний, по колу, роздовбаний потяг.

Промовою крові залатані губи.
Всі там, де послали, цілують багнюку.
Закотою сонце облизує клумби,
Пластмасові дітки дожовують звуки.

Пузаті чини при грошах і в законі –
Мобільні та владні, на супермоторах.
Стандартні блядюги в своїм силіконі
Бояться, напевно, що вибухнуть скоро.

Здихаючим оловом крапають нерви,
Смердять залюбки дні нового приходу.
Дожити б до чогось, спустить в небо сперму –
Нехай в бога множиться кількість народу!

Тож я постарався – всі здохнути мусять!
Протухлі їх піхви не зродять героїв!
На програних землях – «улюблені друзі»,
Траві уже осінь, повзуть геморої.

Між пальців застрягли акцизні закони,
На жовтих краватках – живі піраміди…
А я ще панкую з часів «Оборони»,
Тож нині нікуди ніхто не поїде!
27.о4.2оо9
ЗАРАДИ ВЛАСНОГО

Президент геноцида скинув,
Свої труси листопада.
Свою обтріпує кризу
І йде в персональний блог,
Шукаючи в смайлах провини,
Заварює в чайнику бади,
Жує пересолену бринзу
І в МВФ просить борг.

Президент одягає Чорнобиль –
Свою квітневу білизну –
На голе знервоване тіло:
Прикрити піаром свій зад.
Задушевно пітніють мікроби
І змінюють путь комунізму
На надто тяжкий понеділок,
Але й на новий хіт-парад.

Президент насуває на лоба
Перуку конституційну,
Окуляри – гнилі помаранчі –
І всмоктує пломбу в законі…
………………………….
Пане Президенте!
…………………………
Чи вам коли снився Чорнобиль,
Чи в когось питали про ціни?
Чому ж нині вибір – вмирать чи
Жувати продукти браковані?
…………………………
На зуби нині патенти…
………………………..
27.о4.2оо9

Той, хто не починав жити у 80-х, не відчує по-справжньому дикий драйв свободи. То була наша свобода, якої ще багато хто не бажає позбавитися. Саме ми відкрили Америку, вдихнули фаянсовий дим колумбового драпу і над розбитим вікном Європи встановили чорно-червоний прапор анархії! Ми, покоління «Х», на відміну від бездіяльного покоління «YZ», народжувалися в занедбаних підвалах і кочегарках. На жаль, нині неформальність зачата у стандартних пробірках мертвих сезонів, у лабораторіях, придбаних за кредит нашої підсвідомости. Мертві душі? Наше завтра пахне дорогим нектаром з дешевим сурогатом дійсности. Але останній на землі панк устромить на вершині трупів свій непродажний прапор...
Скалки розбитого вікна у Європу з грюкотом розліталися по стінах, і райдужне скловиння перерізало сухожилля прапорам ненависного режиму. Радянський рейхстаг конав під тягарем замовчувань, неправди і тоталітаризму. Міжнародний фестиваль молоді плавив слізьми щастя призму обіцяного, але не відбутого. На барикадах миру в радісних танцях трощилися рожеві окуляри обману. Підпілля культури протирало свої посірілі очі й віталося з яскравим простором. На тонкому обмилку СРСР ковзалися залишки епохи, починалася новітня ера без імперій і кайданів. Усім вірилося, що останнього «івана івановича» винесли вперед ногами. Провінційне життя обережно, але все ж таки почало рухатися вперед.
Тоді ми не знали, хто ми і нащо. На базарах ще не стояли яточники з металево-шкіряною атрибутикою. Модною була «кустарщина», і завжди знаходилися бурсаки, які на токарних станках виточували клепанки. Безпальцеві велосипедні рукавички, самопальні «красючки», перші пірсинги...
Я теж намагався наслідувати рокерів з великих міст. Ніхто тоді особливо і не намагався виділитися з маси і вважав, що обов'язковий атрибут нефорів полягає в іміджуванні себе ланцюжками, клепанками, тісними «бананами» та «красючками». Для мене той час запам’ятався як особливо вільний — батьки були на заробітках десь у Польщі. За першу «шабашку» купив кілька касет – здається, то були «Аліса», «Кіно», «Бригада-С» та «Гражданка». Згодом у вільному продажу стали з'являтися на платівках рок-гурти «Август», «Тяжёлый день», «Парк Горького», «Статус» та ин.. Західний рок не особливо цікавив — такого добра вдосталь навозили батьки. Я зазвичай зустрічався з друзями, переписував на касети рок із платівок і, як говорилося у тогочасному жаргоні, хіпував не по-дитячому! Улюблена забавка для нас, підлітків того часу, була на сьоме листопада палити прапори кольору м'яса. Зустрічі в райцентрі з неформалами були нечастими й небажаними – переважно селюкам били в пику: була якась неформальна війна поміж селом і містом. На той час мої однолітки (а ми були вже у 9-10 класах) потихеньку потрахували дівчаток. Я натомість пропадав вечорами в бібліотеках. Саме через цю нетипову рису мав на селі статус просунутого рокера, бо багато чого знав і при тому пописував попсові віршики з неформальним відтінком. Вчився бути агресивним – сиве покоління свербіло нам своїми серпомолотівськими переконаннями. Так гартувалися перші листівки мого неузгодження, які кріпилися на дошці оголошень біля сільради. Мій віршик «В кабінеті бюрократськім ворог сів перебудови...» ледь не повернув батьків із-за кордону передчасно. На щастя, все минулося, а мої подальші вірші такого штибу вже не викликали в урядовців паніки. Їм головне було – аби вони не дійшли до міста, а я через пацанячу наївність не знав, як правильно розповсюджувати свої відозви. На дискотеки ходив досить-таки рідко – «Ласковый май» і «Левостороннее движение» якось відлякували мене своєю спокійністю. Та й сутички поміж селами були жахливими, а союзників, які билися б зі мною заодно, не було. Все ж таки я був инакшою людиною, ніж мої друзі. Про патли ми тоді не думали – серед сільської тусні високо котувалося бути неохайним, у кирзових чоботах та куфайці з якимось неформальним надписом на спині через трафарет. Ще один вагомий атрибут тогочасного сільського нефора – це портфель, розписаний назвами західних груп.
Уперше я одягнув «красючку» на новорічне свято в школі, при цьому ще й прийшов туди з пофарбованим зеленою копіркою волоссям. Коли заспівав «Незнайомку» неприродним басом, мікрофон вирвали з рук. Шкандаль не відбувся – новорічні свята традиційно залишають по собі тілько згадки алкогольних рапсодій. Ще один такий значущий і незабутній факт тих часів. Під кінець 10-го класу проблем з купівлею рокових записів уже не було. Батьки часто передавали мені парфумерію, якою я вдало навчився спекулювати. Власне, коли вони повернулися з Польщі (школу я успішно закінчив), мої роздуми щодо визначення свого статусу у неформальному середовищі стали тяжіти до певних серйозних рішень. З вищою освітою я прогорів (батьки не захотіли того), але вступив у бурсу, потроху перетворюючись на людину міста. Відповідно, вже був з довгою сережкою у вусі і сприймав усе без будь-яких упереджень. Місто підсадило мене на нові закони, які вчили мене виживати і визначати, хто я є у суспільстві і яке саме воно, це суспільство. Запровадив ритуал двадцять першого квітня купати нациків, скидаючи їх з мосту, почав палити, дринчити вайн і найтати з гьорлами. Тоді ж ми встановлювали на нашій горі жовто-блакитний прапорець із вишитою калиною, били пики мітькам і люберцям, грали «Кіно» і «Гражданку» біля під'їздів закомсомолених бабусь. Крали троянди для дівчат біля міськвиконкому, малювали фарбою на Леніні різні знаки і відповідали на будь-які зауваги: «Нам пофіг те, що вам не пофіг!» Менти заламували нам руки, забирали на 15 діб, але вони нас більше боялися, ніж ми їх. Звідусіль розповсюджувалися листівки – легалізовувався «Рух». На східній Україні поступово на касетах з'являлися українські рок-виконавці: «ВВ», «Брати Гадюкіни», Віка Врадій. Імперія здихала без рідних і близьких на засмальцьованій підлозі комунізму, загрібаючи під себе здобуті скарби людства. Щоправда, рок залишила, але брала реванш, постійно підкошуючи ряди рокерів. Факт і біда — алкоголь і наркотики. Останній поважний панк помер 2008 року...
Чим ми залишилися для покоління «YZ»? Якої погоди чекати наступної осені? Чи буде вона, наступна осінь? Кому вигідна корупція на всьому і повна деградація? Мені жаль тебе, новітнє покоління, тебе не існує так само, як не існувало поколінь позаду нас. Свобода? Ні, тепер уже пізно! Час збирати каміння. Але хто ще воїн і хто тепер ворог? Пізно казати, що ти ще є, пізно топтати стежку до дерева пізнання. Шукай The End на прейскуранті конвеєру останніх осеней. Що ти можеш подарувати нового? Чи ти не бачиш, що за тобою вже зникли тіні!? Ми не раби, ми тілько ними стаємо. Колючий дріт людських взаємин, а далі, над прірвою, моляться емо. Можливо, вони єдині, хто зараз за щось молиться. Лабораторію незабаром закриють через несплату за оренду. Єдиний комп'ютер Усесвіту інфіковано. Похмурі воїни минулих битв капітулюють перед богом невідомо чого. Надмогильні квіти цілують сліди потемнілого неба і гинуть в обіймах невидимої сили. І, нарешті, останній на землі панк устромлює на вершині гори трупів свій непереможний прапор...
22.о4.2оо9.

Незабаром виходить друком перше зелене число дискусійного журналу перекладів «Dzerkalo». Проект «Анархія», мова – українська і російська.
Автори: Володимир Маяковський (перекладачі Ірина Дементьєва, Олександр Колісник, Володимир Вакуленко-К.), Олена Заславська, Максим Кабір, Влад Клен (перекладач Володимир Вакуленко-К.), Костянтин Реуцький (перекладач Ірина Дементьєва), Фаіна Ґрімберґ (перекладач Олесь Барліг), Ярослав Мінкін, Євгенія Ріц, Маріанна Ґейде, Наталка Страродубцева (перекладач Тетяна Савченко), Тетяна Скрипченко, Анна Лупинос (перекладач Юрко Ганошенко)
Головний редактор – Вакуленко-К. Володимир
Художниці - Ірина та Наталка Опрі
23 квітня журнал буде представлятися на презентації «Мистецьких граней». Кожен бажаючий матиме можливість його придбати за 6 гривень. Або замовити також можливо буде його по мейлу: 7darkfog2@gmail.com Журнал планується видавати щоквартальним. Червоне друге число планується бути англо-українським.

Мерзота

Голод
кублиться в гортані.
Тільки,
начебто на святі,
Грошолупи
ходять п’яні –
Гаманці
грішми багаті.
А рідня снує:
Шануй-даруй чин чином!
Снує і дає
В папірці баранчину.
Біліші, ніж саван,
Із портфеля кінчики…
Підприємці завам
Пхають
червінчики.
Підприємець – добряга,
Гне за все прейскурант.
Кинув би
до тюряги
наш апарат.
З клубка нитку не зловиш.
Там,
де побуту днище,
Ходить
хабар побутовий,
Серце,
душу збруднивши.
Живе безробітний до понеділка –
Тяганина
на біржі у хай:
«Неси закусити, вистав горілку,
Жару-магару
дай!»
Для копійокпропотілих, -
Сором
від голоду
здох, -
Дівчата
робоче тіло
Майстрам
Віддають
у борг.

Щоби протиснутись нам
Крізь продажну армаду
І не коцюрбитися в судомі –
Бажано не хабарі громадити,
А хабарника брати за комір!

Мразь

Подступает
голод к гландам…
Только,
будто бы на пире,
ходит
взяточников банда,
кошельки порастопыря.
Родные
снуют:
- Ублажь да уважь-ка! –
Снуют
и суют
в бумажке барашка.
Белей, чем саван,
из портфеля кончики…
Частники
завам
суют червончики.
Частник добрый,
частник рад
бросить
в допры
наш аппарат.
Допру нить не выдавая,
там,
где быт
и где грызня,
ходит
взятка бытовая, –
сердце,
душу изгрязня.
Безработный
ждёт работку.
Волокита
с бирж рычит:
«Ставь закуску, выставь водку,
им
всучи
магарычи!»
Для копеек
пропотелых,
с голодухи
бросив
срам,
девушки
рабочье тело
взяткой
тычут мастерам.

Чтобы выбиться нам
сквозь продажную смрадь
из грязного быта
и вшивого –
давайте
не взятки брать,
а взяточника
брать за шиворот!

1928

А ОДНАК!

Провалилася вулиця, наче ніс сифілітика.
Річка – спокуслива пристрасть, слина її золочена.
Білизну відкинувши геть до останнього віхтика,
Сади знахабніло звагомили віти у червні.

Я вийшов на площу, квартал, що навпроти,
На голову насунув, як руду перуку.
Люди жахаються – у мене із рота
Дрібнять ногами недожовані звуки.

Мене не загавкають і не захають –
Квітами встелють пророчий мій слід.
Всі ці, з проваленими носами, знають:
Я – ваш піїт.

Як кнайпа, мене лякає ваш страшний суд!
Мене одного крізь обняті вогнем кімнати
Повії, як святощ якусь, на руках понесуть
І покажуть богові, щоб виправдання мати.

І бог заридає над моїм сувоєм:
Не слова – судоми, затвердлі каменем.
І бігтиме небом, тримаючи вірші мої під пахвою,
І, задихаючись, буде читати своїм неприкаяним.

А ВСЁ-ТАКИ

Улица провалилась, как нос сифилитика.
Река – сладострастье, растекшееся в слюни.
Отбросив белье до последнего листика,
Сады похабно развалились в июне.

Я вышел на площадь,
Выжженный квартал
Надел на голову, как рыжий парик.
Людям страшно – у меня изо рта
Шевелит ногами непрожёванный крик.

Но меня не осудят, но меня не облают,
Как пророку, цветами устелят мне след.
Все эти, повалившиеся носами, знают:
Я – ваш поэт.

Как трактир, мне страшен ваш страшный суд!
Меня одного сквозь горящие здания
Проститутки, как святыню, на руках понесут
И покажут богу в своё оправдание.

И бог заплачет над моею книжкой!
Не слова – судороги, слипшиеся комом;
И побежит по небу с моими стихами под мышкой
И будет, задыхаясь, читать их своим знакомым.
1914

Переклав з російської Вакуленко-К. Володимир

Вщухла злива. Вийшло сонце.
Соня у новій суконці
Промінці спішить шукати,
Бо казав уранці тато,
Що у сонячнім промінні
Є багато вітамінів,
А вони – немов цеглини,
Нам укріплюють клітини!
Полюбляє працю Соня:
Рвала квіти на газоні,
Сухо витерла горнята
І пішла м’яча ганяти,
Годувала мишку в банці,
Черевички мила в ямці.
Не вловила промінці –
На колінцях лиш синці.
Аж надвечір через втому
Вся брудна прийшла додому.
Насварила мама доню,
Відвела до ванни Соню.
Дрібно сіє Соня краплі:
Сльози крапають на кахлі.
– Що тобі, моя дитино?
– Змию ж, мамо, вітаміни!
3о – 31.о3.2оо9

Ми на кордонах сумлінь, у коридорах фатуму,
Шукаємо власне єство… нас муки Тантала послабили.
Глобальністю літо пройшло. Ще довго нам холод брехатиме
Про вірність бермудський вітрил свої антарктичні параболи.

Пеклом слова запекли, спрагло кружляють на попелі.
Затерті днедавні стежки ще пахнуть терпкими горами.
Наш шаблезубий рід у прісних морях Некрополя
Хвилі в цунамі вплітав, міста залишаючи хворими –

Трішечки навіть маньячними…
Бачити б п’яні рапсодії
Вихорним тим янголам, що розлітались оскомами.
Азбуку хтось починав, на хресті розіп’явши Мефодія –
Грають холодні звуки, горло цукруючи комами…

Клавіші злизують кров з пальців кривих Мефістофеля,
В залі орнамент вогнів, на стелі танцює літо…
Небо шукає ключі – нема ні дверей, ні профілю.
Пахне пророчо-терпким, занадто відвертим лібідо.
17.о2.2оо8

А вже незабаром сонце можна буде спостерігати без будь-яких захисних засобів. Деградована спільнота, яка більше не потребує якісної культури, яка почала жити заради грошей, перетворюється в суцільну чорно-білу масу. Епоха комп’ютерних технологій, ґлямуру і порцелянового кінобізнесу відібрала здатність мислити. Легке стало нецікавим і застарілим, але водночас, так би мовити, "новітнє" перетворилося на щось тягуче і примітивне. Власне мова піде про поезію і все, що її стосується. Порожня поезія, безобразність верлібрів і білих віршів, приблизні або невиразні клаузули римованих. І при цьому недовчені "поети", які створюють самі для себе фестивалі, переважно самі для себе і пишуть. Ні, це неможливо назвати літературою, та ще й якісною. Більшість "зеленоюних" фестивалів закінчуються масовим колапсом горілчаної ейфорії. Инша нірвана. Дехто уявляє себе генієм, прямує до висот, при цьому обираючи собі тактику "чемної людини", - і видає, після фестивальних піарів, власну книжку. У більшости тактика зникає, втрачаються "рядові" друзі, обираються більш визнані (такі ж, якими стали щойно вони), з'являється бездушність і... дешеві парфуми самопроголошення і самовизнання ріжуть алергічне повітря смородом уявних небесних висот! Більшість таких літераторів уже забули, чим пахнуть книги. Вони нічого не читають, бо невже існують для них більш геніальні, ніж вони самі? Теми цих культових авторів діляться переважно на чоловічі й жіночі. Тематика чоловіків: секс, легкі наркотики, дівчатка й алкоголь ( чи не згадується, таким чином, померла література 90-х від Жадана & company?). Жінки пишуть про хлопчиків, дівчаток, любов, алкоголь і секс (чи не є це виписаною темою класичної літератури?). Соціальних текстів майже нуль, ніби те, що відбувається навколо молодих поетів, фактично їх обходить боком. Величезна біда ще в тому, що більшість сучасних літераторів рідко йдуть на допомогу одне одному. Література почала спотворюватися трьома давніми принципами: "Моя хата скраю", "Після мене хоч потоп" і "Але ж те, що відбувається, - це ж не зі мною".
Мережева література. Майже на будь-якому літературному ресурсі може надрукуватися будь-хто, незважаючи на те, чи є у автора літературні здібності, чи взагалі нічого спільного до літератури він не має. Головне – рейтинги, коментарі, флуд і тусовка, залежно від того, яку тактику і поведінку обирає дописувач. На кожному сайті тісно переплітається відверта банальщина і посередня (саме посередня, аж ніяк не геніальна!) якість. Найчастіше зустрічаєш пряме наслідування архаїчного померлого класика, стовідсотковий плагіат, псевдопатріотизм і псевдолюбов до Батьківщини, яка нічим не підкріплюється, окрім порожньої балаканини. Або ж заїжджені рими типу «кров-любов», «очі-ночі-хочу» і т. д.. Нового зовсім мало, зріла і виважена думка загублюється на бездоріжжях…
Матюки в літературі. У важкі часи постійної кризи, в епоху недоїдання, масового безробіття і безгрошів’я це вже не є такою дивиною. В телевізорі цінується мило і вбивство, в побуті – гризня і матюки, які час від часу потрапляють у мистецьке середовище. Саме в наші важкі часи вульгарні слова стали загальновживаним явищем, і немає нічого незрозумілого і дивного в тому, що їх можна чути майже скрізь і навіть від дитини. Біда тілько в тому, що часто їх у розмові буває забагато, а в літературі переважно вони взагалі не мають ніякого стосунку до тексту.
«Оновлені» журнали. Модним явищем стало говорити, що старий журнал про динозаврів (і не тілько…) сьогодні оновлено. Жахає те, що частіше за все оновлено лише саму обкладинку, але від написаного ледь не віє смертю. Багато назв журналів узагалі не відповідають надрукованому в них матеріялові. Редакція працює за принципом: «Спочатку береться (як на думку літредактора) гарне, а вже потім, як стомиться коректор і сам редактор, будемо пхнути все, що тілько можливо». Цензури ж бо не існує. Ну… майже. Ще одна біда в тому, що редакція намагається хоч зрідка, але все ж таки вставити на шпальти журналу глянцеві імена. Власне з цієї причини мало хто став купувати такі журнали. Редактори не розуміють, що відомі імена стали нині зачитаними, виписаними і… непопулярними, попри свою колишню гучну славу й авторитет.
«Зеленоюні фестивалі». Більшість фестивалів, що робляться (хай і не заради ефекту) молодими, які тілько-но вилупилися зі шкільного яйця, переважно швидко згасають або сходять на пси. Ті самі імена, ті самі слухачі з відмінністю до 3-5 осіб. Модним явищем стали кафе-книгарні. Література з пивом і чипсами. Каву молодь майже не п’є. Або гляньмо, як це роблять письменники передсмертного віку, бездарні, але спілчансько-псевдо-елітарні. Ляльки літературного театру! Критики переважно власні, підпоєні тим самим, що споживають їх замовники. Критика куплена, автори працюють за гонорари… або зірки, які догорають з останніми цигарками останніх фанатів. Решта – маловідомі або й зовсім не зауважені, але які ще створюють неспотворену і не деградовану літературу фактично поза літпроцесом, десь у його кулуарах. Літературна історія двотисячних років знатиме тілько куплених і конвеєрних. Нові імена на одному рівні з вицвілим і зголоднілим народом, що його частенько владні структури називають бидлом. І неспроста, бо нині не в повазі той, хто дійсно заробляє копійчаний прожитковий мінімум. Рок-н-рол помер на початку дев’яностих, література помирає тепер. Киснева подушка наповнена їдким ґлямуром і глянцевою попсою. Попереду постійна ніч. Чорно-біле сонце незабаром зникне з байдужих екранів очей. Завіса. Натомість аплодування – втома.
о8.о2.2оо9

Вийшла у світ перша книга творів Володимира Вакуленка-К. «Монограмота». Книга ця, мабуть, очікувана для багатьох людей, але наклад такий малий, що ви не побачите її на полицях книгарень. У пілотному примірнику зазначено: «Розповсюджується безкоштовно і тілько друзям». Щоправда, потім ця фраза зникла, що дає надію на краще.
Як і слід було сподіватись, «Монограмота» є дітищем аматорської студії «ВКВ» - може, тому, що надто концептуальна для того, щоб довірити її рамкам офіційного книговидання, а може, тому, що автор, зайнятий пошуками коштів на численні проекти, зовсім не має часу на себе.
Справді, й оформлення, і змістове наповнення «Монограмоти» вкладається в оптимістичну концепцію – незважаючи на те, що картина буття у поета далеко не ідилічна. Починаючи від обкладинки з лампочкою Ілліча й закінчуючи ремаркою «Антикризовий самвидав» у кінці, книга є своєрідним lux in tenebris у нашій сучасній літературі. Її існування покликане зробити світ якщо не кращим, то вже точно яскравішим навіть у своїх крайнощах, небайдужим до людини і людину – небайдужою до нього.
На якихсь сорока сторінках книги вмістилося чимало оригінальних творів автора та його перекладів із російської. Відповідно, власні твори складають першу частину, а переклади – другу.
Першу частину «Онлайн» Володимир Вакуленко-К. скромно робить меншою, ніж другу. До неї ввійшли лише декілька добре знайомих з Інтернету творів. Однак добірка не є просто паперовим варіантом Інтернет-публікації. Під назвою розуміється хіба що глобальний зв'язок автора з усім сущим, причетність і небайдужість, якої він намагається навчити інших. А самі тексти, зібрані в «Онлайні», разом утворюють далеко краще, ніж у свідомості їх автора, збалансовану єдність стихійної радості буття («Весна форевер», «Бог проїздом»), нищівної соціальної критики («9.11», «Ера Джахаду», «Ніхто не забутий…»), роздумів про власне місце у житті й у літературі («Лоботомія», «Ліґатура», «Инше»). Таким чином, перед нами – поетична біографія чи (само)критична поема, а може, й маніфест – недарма частину відкриває саме «Ліґатура», де автор висловлює палку ненависть до всього попсового, лицемірного, меркантильного.
Справедливості ради слід зазначити, що образ ліричного героя у збірці аж ніяк не лаковано-ідеальний. Скоріше навпаки – автор із його поколінням не боїться залишитися в пам’яті «прим’ятою м’ятою, літрами, матами». Це взагалі властивість поета – говорити про свої й чужі вади відверто, ніби граючи на випередження з тими, хто полюбляє в кулуарах критикувати на всі лади аморальність, алкоголізм, шизофренічну плутаність і манію величі в нашому поетичному колі. Вакуленко-К. ці болячки сприймає як сумну даність, сам не відхрещуючись від їх впливу (у «Форумному щоденнику алкоголіка», у спілкуванні на літресурсах і в побуті).
Якщо в ідейному плані книги переважає моно – вперта прокламація свободи, творчості, щирості, – то стилістика її, безперечно, стереофонічна, адже тут і римована поезія, й верлібри, і поезія в прозі, й навіть пісенні тексти. Автор досконало використовує метафору (мовлення аж перенасичене змістами, що накладаються один на один, роблячи в результаті деякі місця майже невідчитуваними), майстерно володіє римою, урізноманітнює лексичний запас, щедро наповнюючи його сленгом і неологізмами, робить сміливі і зазвичай вдалі експерименти у царині звукопису, завдяки яким настирливі алітерації довго залишаються в пам’яті. Рядки рясніють живими, влучними образами, деякі з них – справжні перлини («алітерація алкогольних спогадів», «учора літо різало вени», «грім вигрібав кігтями собі рів», «сонце присіло… надвечір у позу лотоса»). Проте це ще не поріг можливостей автора – його поезія є динамічним явищем, вона від разу до разу переглядається, вдосконалюється, відчищається від словесної руди.
Залишилося згадати про переклади, яким присвячено більш як дві третини «Монограмоти» - всі вони зібрані в розділ «Мультисесія». Кинувши оком на список перекладених, можна помітити певну духовну спільність між ними й самим автором. Серед сучасників це – «лівоеротична анархістка» О. Заславська, панк М. Кабір, неприкаяний В. Клен, дивакувато-оригінальний С. Бєльський. Окремо стоять пісенні тексти Є. Лєтова та Я. Дягілєвої, які були знаковими особистостями в російській андерграундній панк-рок-культурі. Загалом усі ці люди, разом із самим В. Вакуленком-К., прекрасно вписуються в лейбл книги: «АНархічна ДЕРжава GROUND» - навряд чи породженим політичними переконаннями автора, але, безсумнівно, співзвучним із його вимогами свободи в громадянському житті та слововияві. Не всі переклади В. Вакуленка-К. є повністю мистецьки досконалими, але дійсно талановито опрацьовано тексти Кабіра, Бєльського, Заславської. Остання вже «апробувала» вміщений тут переклад на фестивалі у Берліні.

Делірія Тременс

Вакуленко-К. Володимир. Монограмота. – Львів: Аматорська студія «ВКВ», 2008. – 40 с.

Ненатуральні журавлі журнальних райдуг
На тебе дивляться, для милостинь гуглюють,
Вихаркують так жалібно слова посмертні
Не менш «живих» постійних клієнтів –
Наклеєні, забіндеровані, хвалені поміж собою
З жовчами передінсультними,
З усіх боків обрізані гордими
Редакторами, що тракторами і досі пишаються…
Як то їм пишеться: «Ще не померла,
Ще вічно зелена, в лабетах знамена!
Чого ж вам на мене бурчати? Кричати?
Ну то й що, що уже не молочна –
Достроково я звільнена в полі вмирати!»
Тим часом губаті говорять вам: «Здрастє!
До столу сідайте, я прошу вас дуже,
Послухайте, тему в журналі оновлено!»
Аж раптом обмовлено те, що ви – суки сучасні,
Невчасні троянди зі щирих пластмаси і пластику.
Продовжуйте практику – тихо на кріслі старому пердіти,
Та ще й заробити в пупсні непогано.
А що, вам же пофіґ, де пряник, де віник…
На вашім костюмі висить іще цінник!
Обкладинка – супер, а вкладене – блядство!
22.о1.2оо9

Розподільник модерної літератури,
Клозет усезагального користування…
Скопіюй собі ворога,
Заклонуй незаконні цитати!
Убивати легше, ніж платити.
Платинові платівки пластилінового фуфла,
Досконалість алкогольних патентів,
Акцизні марки супермаркету юдейства.
Казна на безкоштовно.
Заморожене новонароджене.
Якість кількости на собівартість –
Еквівалент ницьої порнографії.
Графіка зголоднілої кризи.
Критика в ауті,
Сміх в аудиторіях,
Атракціон розірваних гуками площ…
А оті сергійки, віки, гриші, андруховичі…
Завислі ґандони сучасного клімату!
Клімакс без сексуального наповнення…
Едґар По щасливий, що лишився модним навіть з огляду
На ці безцензурні часи.
Боротьба припинила актуальність –
Останній Стус мовчки пішов
Помирати з голоду…
17.о1.2оо9

Стас Бєльський
м. Дніпропетровськ




№ 16

Мій друг
з півнячою головою
вміє добути вогонь
навіть із кукурудзяних паличок.

Иноді його душа
зі скрипом
відчиняється,
і назовні визирає
щось беззмістовне –
ніби купа використаних
носових хусточок.

Що тривалішими стають
його нудні прогулянки
углиб власного
застудженого горла,
то довше
поштові голуби
шукають
загублених у пісках
фанаток.

Мой друг
с петушиной головой
умеет высекать огонь
даже из кукурузных палочек.

Иногда его душа
со скрипом
открывается,
и наружу выглядывает
нечто бессмысленное –
вроде груды использованных
носовых платков.

Чем более протяжёнными
становятся его прогулки
вглубь собственного
простуженного горла,
тем дольше
почтовые голуби
ищут
потерявшихся в песках
слушательниц.

№ 17

Сьогодні я ухабіст,
як ацтек,
що з лихим вітром
до Мадонни влетів до постелі.

Цілую руку
двосічногострій дамі
з вазонком замість капелюшка,
перебігаю вулицю
на сріблясте світло
і лупцюю сонце газеткою
по азійській морді.

Ґуашевий ранок
впускає на асфальтові доріжки
чуттєві соплі
і драглисті пентаграми.
Ймовірно,
це новітня формула любови.

Пора відшукати для себе
инакше ім’я.
Як вам
«Смертоносний Челябінськ»
чи «Сунична пагода»?

Сегодня я ухабист,
как ацтек,
недобрым ветром
занесённый в постель к Мадонне.

Целую руку
обоюдоострой даме
с цветочным горшком вместо шляпки,
перебегаю улицу
на серебряный свет
и хлещу солнце газеткой
по азиатской морде.

Гуашевое утро
роняет на асфальтовые дорожки
чувственные плевочки
и студенистые пентаграммы.
Может быть,
это новая форма любви.

Пора выбрать себе
другое имя.
Как вам
«Смертельный Челябинск»
или «Земляничная Пагода»?

Стас Бєльський
м. Дніпропетровськ


2

В глибині напівкулі
розгойдується
зародок маятника.

Так співають тілько лошаки.
Позверхній натяг
небезпечний.
Ртутна людина
ось-ось лусне
і забризкає
іржавого самурая.

Тож, поки ми на оглядинах
святих джунглів,
пляшкове скло стало прозорішим,
і гумові кури
наливаються злістю.

В глубине полушария
раскачивается
зародыш маятника.

Так поют только лошади.
Поверхностное натяжение
опасно.
Ртутный человек
сейчас лопнет
и оросит
ржавого самурая.

Ибо, пока мы созерцаем
святые джунгли,
бутылочное стекло светлеет
и резиновые куры
наливаются злостью.

3. На концерті поезії

На дві години
перестану бути
прямокутною зіркою,
сховаюся, ніби яєшня,
у нутрощах розпеченої пательні.

Сонце сіпається –
заляпаний чорнилом
дзвіночок –
та не виронить звуку.
Руки обростають
рівнобокими очима
і короткозорими трикутниками.

Ану ґайтя, двоокі!
Сперечатимемося
з рожевими каптурами,
що спускаються,
як вертольоти,
з ґратованої стелі.

Хвилювання – це як дарунок,
той срібний ключ,
що дозволяє
відчиняти наново ницість,
як давно забуту батьківщину.

На два часа
перестану быть
прямоугольной звездой,
спрячусь, как яичница,
внутрь раскалённой сковородки.

Солнце дёргается –
обляпанный чернилами
колокольчик –
но не издаёт
ни звука.
Руки обрастают
равнобедренными глазами
и близорукими треугольниками.

Кыш, двуглазые!
Будем спорить
с розовыми капюшонами,
спускающимися,
как вертолёты,
с решетчатых потолков.

Волнение – это подарок,
серебряный ключ,
позволяющий
открыть заново пошлость,
как давно забытую родину.

4

Перше слово
було гірким, як горілка,
друге – вологим, як мох,
а третє,
як вузлувата дорога,
обминало сміттєзгарище.

День безправний.
Коханці падають,
Як пластмасові ґранчаки,
У придорожню траву.
Феєричне безсоння
зранює підошви ніг
на битому склі хоралів.

Кавові скульптури
витріщаються на немовлят.
Смоктуновський
іде в глядацький зал
з мішком пуголовків.
Вишуканий вереск пилки.
Завіса.

Первое слово
было горьким, как водка,
второе – влажным, как мох,
а третье,
как узловатая дорога,
огибало мусоросжигатель.

День бесправен.
Любовники падают,
как пластмассовые стаканчики,
в придорожную траву.
Восторженная бессонница
режет ступни
об осколки хоралов.

Кофейные скульптуры
глазеют на младенцев.
Смоктуновский
идёт в зрительный зал
с мешком головастиков.
Изысканный визг пилы.
Занавес.

Рабів до Раю не пускають!
Володимир Пілат

Моя поява на Землі була раптовою і невідомо звідкіль. Принаймі я пам’ятав себе колишнім тілько у снах. Нібито здіймаюся на якійсь монолітній брилі вверх, але потворні суб’єкти, які називали себе ґоблінами, збивали мене донизу камінням і, вже коли я впав, починали гамселити по всьому, по чому попадали, при цьому промовляючи: « Що, сцуко, тобі ґобліни не подобаються? Постривай, клятий ельфе, чекай нашого вторгнення в людську цивілізацію у їхній подобі!» І, коли я майже непритомнів, кричали, лишаючи мене: «Запам’ятай, Елуоло, ми будемо з’являтися до тих пір, поки ти не почнеш працювати на нас!»
Природа подарувала мені непогані можливості. У сні я мав крила. Коли прокидався, дуже боліли плечі, але вони були звичайнісінькими. Вже прокинувшись, намагався уявно здійнятися до неба, і врешті-решт це у мене таки вийшло. Зрозумів також, що можу вбирати колір того місця, де я перебував, тож для людей я просто був непомітним. А головне те, що природа попіклувалася і про їжу для мене. Харчуюся я енергією дерев, а тобто: узимку мені дуже жарко, і я віддаю зайве тепло деревам, улітку навпаки – намагаюся їм дати прохолоду і зберігаю листя від перегріву. Так ми і харчуємося, наділяючи енергією одне одного.
Колись ненароком натрапив на помираючого старого ельфа, який, видобуваючи з себе останні залишки сили, прохрипів мені: «Хлопче, ти останній із ельфів, що лишається на землі, мені лишилося недовго... Ґобліни давно вже серед людей і в їх подобі. Вони почали керувати всім земним. Від тебе має початися знову наш рід, який почне новітню еволюцію... Але пам’ятай і про те, що з тобою має побратися жінка з людського роду, - будь обережним у виборі!.. Почнеться Велика Війна… мають стати переможцями або люди, або ґобліни. Якраз ти почнеш війну з потворами, а природа тобі допомагатиме! У тебе з’явиться дар передбачати будь яку ситуацію. Тільки з обачністю приймай людську подобу – можеш загинути… І стережися палаючих дерев – ти вже їх не вряту…» Не закінчивши, він різко змовк, захлинаючись від диму і сліз, і проріс миттєво травою. Так помирають ельфи. Відтоді я вже знав, що мені робити. Зовсім недовго після того пройшло, і я справді відкрив у собі дар провидіння. Тож шляхом думки я міг себе відправити в будь-який куточок земної кулі. Ґобліни мене не могли ні бачити, ні відчути на дух. Людська подоба їм явно заважала бути спостережливими і обережними. Таким зухвалим був тілько їх прадавній рід – обри, яких вибили всі до одного дуліби.
Війну потрібно було розпочинати негайно! Земля була окупована. Кожна, навіть маленька країна була власністю якогось виродка, який організовував провокаційні та неправдиві вибори для оголошення себе імператором. Імператори-ґобліни керували роботоподібними виродками, які (залежно від кількости грошей) називалися землевласниками. Колонізовані країни потерпали від голоду і неперервної кризи, при цьому верхівка збагачувалася за рахунок здирництва, хабарництва і обману над аборигенами.
Я почав діяти з невеличких колоній, щоб знати всі свої властивості і при цьому не втратити обережність. Тож треба було продумати все дуже досконало, щоб не було прогріхів. Як їх знищувати? З чого починати? Але провидіння почало говорити мовою природи. Проти ґоблінів, на мою дивину, почало боротися… каміння. Ще б пак, адже у середньовіччі для ґоблінів каміння було серйозною зброєю. Тоді були часи різноманітних чаклунств, а нині часи комп’ютеризації! А більшість імператорів, як і їх підлеглі, знають комп’ютери здебільшого на рівні перших щаблів «Solitaire»! Моя місія припадала на роль спостерігача. І я спостерігав, як стіни просто проковтували дрібних поконаних імператорів і всю їхню ґоблінську свиту.
Війна набувала масштабного рівня. Війна без крови, без убивств, тривала дванадцятий рік. Для людських народів не було зрозуміло, як зникають імператори разом з усіма своїми підлеглими і при тому ніде не зустрінеш трупів. Країнами почала керувати армія, яка ще мала надії на відновлення згодом імператорської влади, але мої видіння недвозначно пророкували їм загибель. Принаймні країни так поступово переставали бути колонізованими, і у них було все попереду після остаточного звільнення. Нових імператорів не обирали, бо на той час було вже вивільнено майже всі країни. Яким буде майбутнє у них – я поки що навіть не уявляв. Врешті-решт природа охоче наділить людей своїми ресурсами, коли її перестануть грабувати і вимагати від неї більшого, ніж вона даруватиме. Тож економічною стабілізацією будь-якої країни буде все вирішено. Але хіба раніше не можна було використовувати тілько надмірні ресурси або ті, яким закінчився вік до вторгнення ґоблінів? Для мене люди як були, так і лишалися величезною загадкою. Доведеться і після остаточної перемоги трохи їм допомогти, а тобто хоча б укласти конституцію. Власну конституцію і самоуправління буде мати кожна країна, але притримуватиметься спільної, яка буде узгоджена Асамблеєю Старійшин Людського Роду. Всі країни мають об’єднатися в одну – Всеземну Державу Людяности і Союзництва. Надалі це збереже їх від війн і вторгнень неземних цивілізацій. Народжуваність контролюватимуть уже наші синоди, тож завдяки генетиці на землі не будуть з’являтися ані вбивці, ані злодії, ні тирани. Природа бере контроль над усім. Вони мають право жити майбутнім!
Минав 2013 рік космічної ери, лишився останній наймогутніший імператор, який, за інформацією від багатьох свідків, був чи не найжорстокішим в історії всього людства. Коли дійшла черга і до нього, він залучив свою могутню контррозвідку, яка все ж таки мене винюхала. На щастя, я навчився і смердіти типовим ґобліном, тож мене вирахувати можливо було лише справжнім детективам. А таких на володаря малих колоній працювало зовсім мало. Жодну фотографію чи будь-який відбиток мене справжнього не вдавалося зафіксувати нікому, бо і тут природа допомагала мені – вона стирала за дві секунди будь-які свідчення мого існування та моєї тілесної форми. Але мене це серйозно збентежило, оскільки природа не в змозі допомогти ліквідувати цього останнього із володарів. Тож ліквідувати імператора та його підлеглих маю я сам тактичною логікою та виваженим розумом. Думаю, розцінюю ситуацію, телепортуюся подумки у храм і… нарешті, рішення є! Як і в кожної самозакоханої людини, у імператора є вади. От ними і скористаюся. До головних вад останнього імператора належать його найближчі помічники. Як відомо, прем’єр-міністр тупий, гопуватий і не менш грошолюбний, ніж його імператор, але при цьому всьому він холоднокровніший. Отже потенційних ворогів маю два. Скористаюся проти прем’єра двома методами. В останній імперії на храмах згасатимуть рубіни. А почну брати прем’єра поки що валютою. Грошима може досить-таки сильно допомогти та країна, яка на початку 19 століття земної ери оголосила вічний нейтралітет. Якось імператори туди вгепували свої гроші, але колонізувати її ніхто і не мріяв. Тож саме їхніх грошей, котрі їм вже не згодяться, може вистачити на знищення останнього з їх кодла. З’являюся в кабінеті президента валютного фонду, борюся з острахом, що він може відмовити. На мій подив, він люб’язно перераховує мені масштабний кредит, навіть не розпитуючи в мене нічого. Їхня контррозвідка працює більш потужно, ніж Великої Країни! Дивина. Або це мій реванш, або мій кінець. Лечу на таємну зустріч з прем’єр-міністром на крилі літака. Я й не здивувався, що окрім того, що він дурень, він ще й добрячий пияка. Роблю вигляд, що напиваюся і сам (хоча повітря розчиняло алкоголь на будь-яких фуршетах на воду, а пити воду, як і смакувати деякі їстівні страви, я навчився) і показую щедру замальовку, увінчану нулями на папері, додаючи в розмову ще й те, що допоможу зробити всеземні вибори, на яких обіцяю йому перемогу – ну звичайно ж, при умові що і я обійму якусь посаду. Слинявий прем’єр-міністр ледь не похлинувся налитим і обіцяє сьогодні ж убити імператора, як тільки гроші надійдуть на його особистий рахунок. Наливаю нам ще для підтвердження угоди, і ми тиснемо одне одному руки. Бридко. Файно, що ніч і мені не довелося летіти на крилі літака. Відчув легкість польоту. Гроші перерахував через годину. Через три години дізнаюся, що імператор мертвий. Такого кіно я ще не бачив жодного разу за весь час війни. Отже: зовсім п’яний заступник вривається в покої імператора та пропонує йому негайно одягатися для розгляду термінових справ і у напіводягненого намагається вистрелити, але перший постріл потрапляє в люстру, а за другим все-таки владика підкошується. В напівосвітленій від ліхтарів кімнаті (рвучко вбігає охорона, але шоковано стоїть на місці) імператор конає, хапаючись за груди. Згодом лікарі констатують смерть – обширний інфаркт міокарда. Прем’єр прострелив йому… вухо, і то саме тоді, коли попав у люстру. Інша куля влупилась у ліжко, пролетівши імператорові поміж ногами і не зачепивши навіть шкіри. Німа сцена. Зрозумівши свою вину, заступник різко хапає наготовану пігулку з отрутою і поспіхом її запиває водою. Охорона виносить два мертвих тіла на подвір’я. Багато хто кидає зброю на порозі. Дехто починає блювати. Країну звільнено!
Але я все-таки не передбачив наслідків усього того, що відбулося. Створилася досить потужна група людей з инших країн, які ще намагалися взяти владу в свої руки і знову колонізувати відібрані території. Переважно то були вояки, які вже досконало могли управляти країнами. А кільканадцять мільйонів вояків очолив ніхто инший, як син Великого імператора. Крім того, було найнято найкращих детективів землі, тож мене вирахували по всіх параметрах. Я приречений. Річ була ще ось у чім. У таємній кімнаті, де проходили наші з прем’єр-міністром переговори, були прилади, які фіксували голограми її відвідувачів, - тільки вони могли відтворити мій справжній вигляд. Деякий час пішов на те, щоб опрацювати дані цих приладів, і ось він минув, і вороги наступали мені на п’яти.
Діду, діду, мені жаль і соромно за те, що я так і не зміг урятувати рід ельфів. Востаннє я вирішив попрощатися з природою. Я бачив, як рибалки вудять рибу, бувши кольором річки. Я бачив останні напівзруйновані пам’ятники імператорам, коли був кольором каменю. Я бачив радіючих людей, коли був кольором їхніх стрічок. І я побачив ворогів, коли став кольором вогню і темені. Їх було нескінченне море. То була моя швидка загибель – з’явитися в кольорі людини…
На високому пагорбі стояв позабутий будинок, наскрізь пророслий сіро-синьою лозою. Так захотілося востаннє торкнутися вустами тієї лози. І я став кольором її. Раптом в улоговині вибух, наступний ще потужніший, наступний – ударною хвилею. На диво, будинок і не тріпнувся, але мене побачили всі. Я їх теж бачив, але… поглядом переможця. Усю армію проковтнула безодня. Останню напівзруйновану шахту було зірвано, цим разом на користь робітників. Вже давно в ній кипіла вибухонебезпечна маса, а шахтарів евакуювали звідти досить давно.
А згодом почався Великий Рід Ельфів – і вже чистокровний, бо один ельф заради збереження роду міг повністю змінити людську кров на подібну. На земній кулі було розпочато нову еру – еру миру. А про всіх імператорів забули досить-таки швидко, навіть рукописи не збереглися. Ми ж бо лишилися на варті віків – спостерігачами. Все-таки краще зберігати нейтральність невидимо, бо раптом людина знову захоче екзотики панування?
29.12.2оо8

Невиразна підсвідомість кволо мені підказує, що це було бозна коли. Тоді ні в кого не було батьківщини, для всіх була спільна адреса: савецкій саюз. Тож де і як я уродився – свідомо не пам’ятаю: нас тоді усіх партія народжувала. А комунізм уперед вів. Не відаю, кого і як він вів уперед, але перші мої двері були до інтернату. А позаяк мене народила партія напередодні новорічних святків, у найлютіший грудневий мороз і чомусь біля смітника, то в інтернаті отримав прізвисько – Зюзя. Виховательки недовго морочили собі старечі черепухи і нарекли мене, як переможця зимової стихії, Віктором. Прізвище, зрозуміло, було Морозенко. Казали якось, що нібито був обмотаний у якесь ганчір’я ідо того всього була прикладена писулька: «Візьміть, як вам жаль!»
На новорічні свята, як то годиться, я був основною фішкою. А тобто – хлопчиком у вилинялих і засцяних білих колготках, у червоно-блідому кожушку і у оксамитовому капелюшку із замальованим до безкінечности надписом: «Новий Рік19..» Як завжди, купка малолітніх придурків без виразної літери «Р» (а деякі через випадково вибиті зуби і більше літер не вимовляли) читали віршики на кшталт: «Лиш слухняне онуча Дід Мороза зустріча!» Після добрячого десятка хвалебних од і пари хороводів з’являвся веселий поношений Дід Мороз із Снігуркою, якоюсь трохи аж страшнуватою через її надмірне гримування. Пам’ятається, коли якось після нічного бодуна вона у нас вмивалася і пила з під крану прохлоровану воду, то ми навіть прибити її чимось важким хотіли, бо думали, що то щось на свято страшне вилізло з-під ялинки. На щастя, вона повернулася до нас напівумитим рилом, і щось невиразне, але досить-таки непристойне залунало на нас. Так ми зрозуміли, що Дідо тримає за Снігурочку собі інтернатівську хозсестру Свєтку. Але нащо ж йому стара облізла кішка? Як правило, чомусь Дід Мороз був мовчазним, тож Свєтка, перекривлюючи саму себе, писклявим голосочком кричала: «Йолочка, зажгісь!» З року в рік тексти поміж нами міняли, думаючи, що за рік усе позабувалося нами. Якось мені попався навіть той самий віршик. А одного року, оскільки ми на той час трохи вже знали навуку, бо було нам вже по десять рочків, а декому і більше, - так от: задумали ми сірки в хлопавку настругати. Майже весь господарський коробок сірників пішов на винахід. В черговий раз, коли кричали : «Йолочка, зажгісь!» - наша саморобна хлопавка бабахнула. Ялинка справді пихнула в момент, а нам на ніч «холодну» організували. Виховательки обіцяли всього годину, але Брежнєв не дозволяв тоді зосереджуватись на обіцяному. Спочатку треба було обцілувати всіх знайомих, випити і знову цілуватися, цілуватися і знову пити. Останнім цілувалося олів’є. На щастя, сторож Федір якось до підвалу нужду пішов справляти. В перший раз, у зрілому віці, він обгадився у святкові кремплєнові штани, бо ми, коли тілько відчинилися двері, вибігли, волаючи радісно і збивши сторожа з ніг, назустріч холодним вогням теплого дитбудинку. Так і буває з героями (власне, саме Федір досить-таки швидко впорався з гасінням ялинки), які випадково у невідповідний для того момент можуть наробити неприємностей у власні штани. Коли він боронив голчасту від вогню – спалив бороду і дідморозівський костюм, бо до того, як принесли вогнегасник, треба ж було хоч щось робити. Хто тоді ще вірив у Діда Мороза, зрозумів, що відтепер він засранець. Та й не було більше Федора-Мороза – він запив, не витримавши глуму. Потім із сокирою ганяв товсту виховательку Раю. Бігати їй було важко, і його звільнили. Одинадцятилітнім мали мене одягнути у відреставрований костюм Діда Мороза, і я в перший раз хильнув чарчину. Не пам’ятаю, був то кайф чи щось подібне, але я одразу ж відчув себе в ролі Федора та й з усієї дурі влушпанив по сраці товсту Раю. Регіт із криками і матами утворював якийсь згущений коктейль, а я лишився без зуба і з підбитим оком. Інтернат нагородив мене новим прізвиськом – Казанова. Хто таким був той Казанова, ніхто і не знав, але все ж таки десь чулося. Ну не було у нас у свабодной родінє сексу. Секс з’явився…(Ви, певно, знущатися будите, коли я розповім з ким!) незабаром. У сусідньому жіночому диткорпусі з’явилась якась хвороблива дівка, яка (ну точно не повірите!) через своє дуже бліде обличчя отримала кликуху – Снігурка. Мені й хлопці піджартовували: «Зюзя-Казанова, ти маєш її бачити». І я її якось побачив, і мені минав тринадцятий. Але то Шевченко Макару допомагав, а в нас мур на два метри. Хоча і в одному корпусі обідали та вчилися, тілько ж я на три роки старший від неї був. Отже на перерві я їй запропонував сховатися на «нашій» території та щоб вона не йшла на урок. Наївні дівчатка ті, які хлопців не бачили! Звісно ж, вона погодилася. Ох, той дядя Федя, який заощадив для нас у сараї непогану колекцію порнушних фоток! Ми якось по дрова ходили, то ж і надибали на них. Вирішили для них зробити инший сховок. Так починався ВУЖ, так починалася наша еволюція. Я, не довго думаючи, затягнув Снігурку до душу. Вже згодом, у період повноцінної зрілости, зустрічав инших лярв, - вони були обережними хоч трохи, а ця ні. А-ля-роби-зі-мною-що-хочеш. Пам’ятаю, щось спочатку цілував її, потім роздягнув повністю. Вона не пручалася. Пробував навіть щось штрикати, але поки попав у дірку – кінчив. На тому з нею все і закінчилося. Більше я її не бачив, а вона, на щастя, мене не здала нікому. Подруг у неї не було зовсім.
В той рік Брежнєва цілували без взаємности посмертно. Черненко і Андропов проминули швидко, запам’яталася лише горілка за три шістдесят дві. Якось раптово почали балакати про все – кінчалася епоха онанізму, перескакуючи різко в якусь любов без зобов’язань. Великий інтернатський пліт був частково розкрадений напередодні берлінської стіни. Увечері то дівки до нас, то ми до них. Кожен відривався по-своєму. Прізвисько Зюзя укріпилося повноцінно – любив попивати спиртне і дуже часто набирався по повній. Казанова якось від мене відійшло, бо всі ми тоді були одного розливу вермут. Дуже цікавого в моєму житті не відбувалося. Якась була епоха розбитих вікон в Європу, тож усі на повні груди вдихали весь забугорний непотріб. Розігнали нас по всьому СРСР з примовкою: «Держава про вас піклувалася, настав час і попрацювати на неї!» Наша втіха не знала меж, безмежністю відкривалося перед нами пізнання довколишнього оточення. Багато хто тоді за сумлінну відданість перед світлим майбутнім сів у в’язницю, багато хто ставав крутим і випробував на власному здоров’ї нові наркотики, багато хто йшов у рекет чи кооперацію. Заводи рідко вабили своєю зубатою сіросовдепівською плакатністю і безвідповідальним гуркотом бракованих верстатів. Очікувався повний занепад.
Власне я вибрав рекет і кооперацію, та все ж таки заради збереження традиції і так, розважаючись, із року в рік перевдягався доброю сукою Дідом Морозом. Зюзю поважало все. Ходили навіть легенди, ніби я кулі горілкою запивав. Але то все фігня, я просто заробляв на себе.
Новий Рік – то було задоволення. Але иноді задоволення закінчується повною імпотенцією. Перед носом самого Нового Року, як завжди напідпитку, забираю двох блядей для полегшення стану і для перевтілення найкращої в Снігурку з вулиці та прямую собі до своєї тарантайки. Двигун заїло, а скроні, лютуючи, тактують: «Біда буде!». Думаю: ну, все, капець, Горбатий, напевно, помре. А хто ж тоді нас зі своєї пазухи годуватиме? А, хєр з ним, додому-то півкілометра, а там один батон півкіло капусти має настругати. Візьму частково пійлом, а капусту на виплат. Хай на свята потішиться. Хай зна, що Зюзя не такий вже й гандон, як йому те ввижається. В магазині нікого, тілько трупом пахне. Підходжу ближче… Ніфіга собі. Череп по всій підлозі мозком розтікся. Хто ж це тебе так та в моєму районі? Каса не взята, а отже – мене підставили. Мітли періодично верещать, наказую заткнутись, бо мєнти наскочать. Хоча в новорічну ніч то… Що вони, зовсім ідійоти, чи що – в такий день та в мій район? Беру бухло і пропоную йти найтати до мене. Кіна не буде, у відаку касету зажовано! По дорозі п’ємо…
Морг, мені холодно. Пахне бомжами і формаліном. Чомусь я бачу себе замотаним у ганчір’я і безпомічно-нерухливим. На грудях табличка з надписом: «Візьміть, як вам жаль!»
23.12.2oo8

А злісна собачка
Здохла собі з Богом,
Безумовно будучи
Тринадцятим апостолом.
А народ розходився
Докірливо цокаючи
Справа – наліво
Зліва – навпаки
І ніхто не жахався
До трепету, до присмерку
Тілько злісна собачка
І дірява кватирка
Чорно-біла листівка
І фінальна трикрапка.

Монетка спинилась на третій стороні

Армагеддон-попс!

А життя властителі
Переконані жителі
Помагали ночами
Красти сон одне в одного
Про квітки бутафорні
І проколені м’ячики
Новорічні вітання
Та про инші самотності

Монетка спинилась на третій стороні

Армагеддон-попс!

Переклад з російської